Зелена миля - Стівен Кінг

— Хай там як, — сказав я, — а ти вгадала, я саме шкрябав про те, як Вортон приїхав у блок Е й мало не порішив Діна Стентона, одного із хлопців, з якими я тоді працював.

— Як йому це вдалося? — здивувалася Елейн.

— Підлість і недбалість, — похмуро відповів я. — Підлість була з боку Вортона, а наглядачі, які його привезли, відзначилися недбалістю. Справжньою помилкою був ланцюг на руках Вортона, він виявився надто довгим. Коли Дін відчиняв двері в блок Е, Вортон стояв у нього за спиною. Обабіч нього були наглядачі, але Андерсон мав рацію — Дикого Біллі таке просто не обходило. Він перекинув той ланцюг через Дінову голову й почав його душити.

Елейн аж здригнулася.

— Ото я про все це думав-думав і ніяк не міг заснути, тому спустився сюди. Увімкнув американський канал, сподівався, може, ти спустишся й ми влаштуємо собі малесеньке побачення…

Розсміявшись, вона поцілувала мене в лоб, над самою бровою. Колись так робила Дженіс, і в мене по всьому тілу бігли мурашки. Від поцілунку Елейн того ранку вони теж побігли. Здається, деякі речі не змінюються ніколи.

— …а побачив чорно-біле кіно про гангстерів, із сорокових. «Поцілунок смерті», так воно зветься.

Мене мимоволі знову потягло на дрижаки, і я спробував їх утихомирити.

— У ньому знімається Річард Відмарк, — сказав я. — То була його перша велика роль. Я не ходив на нього в кіно з Джен… зазвичай ми фільми про копів і грабіжників оминали увагою… але пам’ятаю, десь читав, що малолітнього злочинця Відмарк зіграв знаменито. Так і є. Він блідий… наче не ходить, а ковзає… обзиває людей «дрислями»… патякає про скигліїв… як він ненавидить скигліїв…

Усі мої зусилля успіхом не увінчались — тіло знову охопив трем.

— Біляве волосся, — прошепотів я. — Ріденькі біляві патли. Я додивився до тієї сцени, де він штовхає стареньку на інвалідному візку зі сходів, і вимкнув.

— Він нагадав тобі Вортона?

— Він і був Вортоном. Викапаним.

— Поле, — почала Елейн і затнулася. Вона поглянула на згаслий екран телевізора (кабельна приставка вгорі ще була ввімкнена, на ній світилася червона цифра 10, номер каналу АМЧ) і перевела погляд на мене.

— Що? — спитав я. — Елейн, що?

А на думці: «Зараз вона скаже, щоб я покинув про це писати. Щоб порвав усі списані сторінки й облишив ту писанину».

Але вона сказала:

— Не дозволяй, щоб це тебе зупинило.

Я витріщив на неї очі.

— Поле, підніми щелепу, муха влетить.

— Вибач. Просто це… ну…

— Ти думав, я скажу тобі зовсім протилежне?

— Так.

Вона взяла мої руки у свої (делікатно, так делікатно — її прекрасні довгі пальці, її потворні вузлуваті кісточки) і нахилилася вперед, вдивляючись у мої блакитні очі своїми горіховими, ліве трохи заволочене імлою катаракти, що на ньому збиралася.

— Нехай я надто стара і крихка, щоб жити, — сказала вона, — але думати мені це не заважає. Що таке кілька безсонних ночей у нашому віці? І що таке побачити привида по телевізору, якщо вже на те пішло? Чи ти хочеш сказати, що інших ніколи не бачив?

Я подумав про начальника Мурза, і Гаррі Тервілліґера, і Брутуса Говелла; подумав про свою матір і про Джен, мою дружину, яка загинула в Алабамі. Авжеж, я знав дещо про привидів.

— Ні, — сказав я. — То був не перший привид, якого я бачив у житті. Але, Елейн… то був шок. Тому що то був він.

Елейн знову мене поцілувала й підвелася, скривившись від болю і впираючись долонями в стегна, так, наче боялася, що вони прорвуть шкіру, якщо вона буде не досить обережною.

— Я передумала дивитися телевізор, — сказала Елейн. — Є в мене зайва таблетка, яку я бережу на дощовий день… чи дощову ніч. Вип’ю її й уляжуся знову. І тобі раджу.

— Так, — мовив я. — Слушно, мабуть.

Якусь шалену мить я думав, чи не запропонувати їй лягти в ліжко разом, та потім побачив тупий біль у її очах і передумав. Бо вона могла погодитись, і тільки заради мене. А це не дуже добре.

Ми вийшли з кімнати з телеком (навіть з іронією не можу удостоїти її тією іншою назвою) разом, я старався крокувати нога в ногу з нею, а вона йшла поволі й болісно-обережно. У будинку панувала тиша, тільки стогнав хтось за зачиненими дверима, схоплений у лабета кошмарним сном.

— Як думаєш, ти зможеш заснути? — спитала Елейн.

— Так, думаю, що зможу, — відповів я. І, звісно ж, не зміг; до сходу сонця лежав у ліжку, думаючи про «Поцілунок смерті». Перед очима стояв Річард Відмарк, він божевільно гигикав, прив’язував стареньку до візка і спускав додолу сходами. «Скигліям туди й дорога», — повідомляв він їй, а потім на місці його обличчя проступало лице Вільяма Вортона, такого, яким він з’явився того дня в блоці Е та на Зеленій милі. Вортон гигикав, як Відмарк. Вортон верещав: «А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?»

Сніданком я після такого не заморочувався; просто спустився сюди, в сонячну кімнату, і знову почав писати.

Привиди? Авжеж.

Я все знаю про привидів.

2

— Уї-ї-ї, хлоп’ятка! — реготав Вортон. — А же ж кльова в нас гулянка! Хіба нє? Нє?

З криками й сміхом він узявся далі душити Діна ланцюгом. А чом би й ні? Вортону було відомо те, що знали Дін, і Гаррі, і мій друг Брутус Говелл. Підсмажити людину вони можуть лише раз.

— Бий його! — пронизливо кричав Гаррі Тервілліґер. Він боровся з Вортоном, намагався зупинити, поки все не зайшло надто далеко, але Вортон скинув його з себе, і тепер Гаррі силкувався звестися на ноги. — Персі, бий його!

Але Персі тупо стовбичив на місці: кийок у руці, очі широкі, як супові миски. Він обожнював той клятий дрючок, і ось нарешті випав той шанс, якого він так довго чекав, могли б подумати ви, мрію про який плекав із дня своєї появи у виправній колонії «Холодна гора»… але зараз, коли така золота нагода була перед ним, він з переляку розгубився. Бо то був не якийсь нажаханий французик, як Делакруа, чи чорношкірий велетень, який наче й не усвідомлював себе у своєму тілі; то був диявол у плоті.

Я вибіг із камери Вортона, гублячи планшетку й витягаючи пістолет 38-го калібру. Вдруге за той день я забув про інфекцію, що припікала внизу живота. Згодом, коли хлопці розповіли мені історію про байдуже обличчя й затуманені очі Вортона, я не піддав її жодним сумнівам. Але