Зелена миля - Стівен Кінг

— Знаєте, начальнику, може, це не такий уже добрий ідея, — заговорив Делакруа таким знервованим і манірним голоском, що за інших обставин я б не витримав і розсміявся.

— Ти турбуйся про свої проблеми, а я потурбуюся про свої, — не озираючись, сказав я. Погляд моїх очей прикипів до Джона Коффі, та так міцно, що не відірвати. Я почувався немов під гіпнозом. Власний голос долинав до вух наче відлуння з довгастої долини. Чорт забирай, мабуть, я таки був під гіпнозом. — Лягай собі, перепочинь.

— Господи, це божевільня, — тремтячим голосом заявив Делакруа. — Містере Джинґлз, я вже хочу, щоб мене засмажити й забути про все це!

Я зайшов у камеру Коффі. Він відступав спиною вперед, а я йшов на нього. Коли його литки вперлися в ліжко (ось яким високим він був), він сів. Поплескав долонею по матрацу поряд, не відриваючи погляду від моїх очей. Я сів поруч із ним, і він обійняв мене за плечі рукою, наче я був його дівчиною в залі кінотеатру.

— Що ти хотів, Джоне Коффі? — спитав я, дивлячись йому в очі — ті сумні погідні очі.

— Лише помогти. — Він зітхнув так, як зітхає чоловік, коли перед ним постає необхідність виконувати роботу, до якої в нього не лежить душа, а потім притулив долоню до мого паху, на той кістковий вигин, розташований на фут чи десь так нижче від пупа.

— Гей! — запротестував я. — Ану прийми свою бісову руку…

І тут мене прошив розряд. Сильний і безболісний удар. Від нього я сіпнувся на ліжку й вигнув спину, згадуючи крики старого Ту — «шкварчу, шкварчу, я засмажений гиндик!» Не було ні тепла, ні відчуття електричного струму, але на одну-єдину мить усе навколо втратило барви, неначе світ незрозумілим чином стиснувся й був змушений пітніти. Я бачив кожну пору на обличчі Джона Коффі, бачив кожну луснуту судину в його зацькованих, налитих кров’ю очах, бачив крихітну подряпину в нього на підборідді, що вже загоювалася. Я усвідомлював, що мої пальці скрюченими лапами вчепилися в повітря, а ноги барабанять по підлозі камери Коффі.

А потім усе минулося. А заразом і моя інфекція сечових шляхів. З паху звіялися кудись як жар, так і пульсуючий біль, що робив мене таким нещасним, а голову вже не мучила лихоманка. Я все ще відчував на шкірі піт, який вона з мене витягла, чув його запах, але так, усе минулося.

— Що відбувається? — пронизливо погукав Делакруа. Його голос долинав ніби з великої далечіні, та коли Джон Коффі нахилився вперед, розриваючи контакт наших очей, голос дрібного кейджена зненацька увиразнився. Неначе хтось витяг з моїх вух вату чи стрілецькі беруші. — Що він там з вами робити?

Я не відповідав. Коффі схилився на коліна, обличчя в нього було напруженим, горло — випнутим. Очі теж вилазили з орбіт. Він був схожий на людину, якій у горлі застрягла куряча кістка.

— Джоне! — Я постукав його по спині; нічого кращого на думку просто не спало. — Джоне, що з тобою?

Він смикнувся від доторку моєї руки, а тоді в нього з горла вирвався відразливий звук блювотного позиву. Рот розтулився — так часом коні відкривають свої роти, щоб стиснути вудила, неохоче, відкопилюючи губи в якомусь відчайдушному вищирі. Зуби розійшлися теж, і Коффі видихнув хмару крихітної чорної мошви, на вигляд — комарів чи мушок. Вони розлючено закружляли між його колін, побілішали й щезли.

Раптом уся сила полишила мій живіт. М’язи в ньому неначе перетворилися на воду. Я прихилився спиною до кам’яної стіни камери Коффі. Пам’ятаю, в голові крутилося ім’я Спасителя — Ісусе, Ісусе, Ісусе, знову і знову, якось отак, — і пам’ятаю, подумав, що марю вже від гарячки. От і все.

Потім до моєї свідомості дійшло, що Делакруа волає, закликаючи на допомогу; він розказував світові, що Джон Коффі мене вбиває, і розказував на всю горлянку. Коффі схилився наді мною, це правда, але тільки щоб дізнатися, чи все зі мною гаразд.

— Деле, замовкни, — сказав я і звівся на ноги. Чекаючи, що біль знову розітне мені нутрощі, але цього не сталося. Мені було краще. Справді. Трохи паморочилося в голові, але минулося ще до того, як я встиг простягнути руку і вхопитися за ґрати камери Коффі задля рівноваги. — Я в повному ажурі.

— Ви ліпше звідтіля виходити, — промовив Делакруа тоном нервової старої бабці, яка просить дитину злазити з отої яблуні. — Вам не можна там бути, поки кругом у блок нікого нема.

Я глянув на Джона Коффі, який сидів на ліжку, поклавши велетенські руки на коліна-пні. Джон Коффі подивився на мене. Йому довелося трохи підняти підборіддя, але не набагато.

— Що ти зробив, здорованю? — тихо спитав я. — Що ти зі мною зробив?

— Поміг, — відказав він. — Я ж поміг, правда?

— Так, мабуть, але як? Як ти поміг мені?

Він хитнув головою — праворуч, ліворуч, назад до середини. Він не знав, як він допоміг (як він вилікував хворобу), і безжурне обличчя свідчило, що йому на це похрін — так само, як мені було похрін на механіку бігу, коли я першим долав останні п’ятдесят ярдів двомильного забігу четвертого липня. Я хотів було спитати в нього, як він узагалі дізнався, що я хворий. Та тільки відповіддю мені було б те саме хитання голови, у цьому я не сумнівався. Десь я вичитав був одну фразу, яку відтоді ніколи не забував, щось про «загадку, оповиту таємницею». Таким і був Джон Коффі. Гадаю, спокійно спати вночі він міг лише тому, що йому все було по барабану. Персі назвав його ідьйотом; жорстоко, але недалеко від істини. Наш здоровань знав своє ім’я, знав, що воно пишеться не так, як напій, а решта його мало цікавила й більше він знати не хотів.

Неначе бажаючи підтвердити це, він ще раз повільно хитнув головою, а потім улігся обличчям до стіни, підклавши під ліву щоку, як подушку, складені долоні. Його ноги звисали з краю ліжка на рівні гомілок, але він цим не переймався. Сорочка ззаду задерлася, і моїм очам відкрилися шрами, що хрест-навхрест перетинали спину.

Я вийшов із камери, прокрутив ключі в замках, а тоді став обличчям до Делакруа, який приклеївся до ґрат на протилежному боці коридору, огорнувши їх руками й занепокоєно дивлячись на мене. А може, навіть з острахом. Містер Джинґлз сидів у нього на плечі, й тонесенькі вусики сіпалися, наче ворсинки.

— Що