Зелена миля - Стівен Кінг

— Містере Гаммерсміт, я головний наглядач блока Е у в’язниці «Холодна гора». Це…

— Я знаю, де вона, — у погляді, яким він позирнув на мене, нарешті з’явилася цікавість. — Це ж треба… головний вертухай Зеленої милі стоїть на моєму задньому ґанку, великий, як саме життя. Ви подолали п’ятдесят миль, аби поговорити з єдиним репортером місцевої газетки? Що вас привело?

— Джон Коффі, — відповів я.

Здається, я очікував сильної реакції (на задвірках свідомості в мене міцно засіли діти, що могли бути близнюками… і собача буда, мабуть, теж; у Деттериків був пес), але Гаммерсміт лише брови підвів і відпив свого напою.

— Коффі тепер ваша проблема, чи не так? — спитав чоловік.

— Проблем як таких він не створює. Не любить темряви, багато плаче, але в нашій роботі таке проблемами не назвеш. І гірше буває.

— Плаче багато, кажете? Що ж, йому є над чим поплакати, скажу я вам. Враховуючи, що він скоїв. Що ви хочете дізнатися?

— Усе, що ви можете мені розказати. Ваші статті в газеті я читав, тому насправді я, мабуть, хотів би почути те, чого в них не було.

Він зиркнув на мене. Холодно, скоса.

— Те, який вигляд мали ті дівчатка? Що саме він з ними робив, в усіх подробицях? Таке вам цікаво, містере Еджкомб?

— Ні, — стараючись, щоб голос звучав рівно, відказав я. — Ні, сер, мене цікавлять не дівчатка Деттерик. Бідолашні крихітки вже в могилі. Але Коффі ще не там — поки що. От він мене й цікавить.

— Гаразд, — сказав Гаммерсміт. — Беріть собі крісло й сідайте, містере Еджкомб. Пробачте, якщо я різкувато відповів, але на своїй службі я нерідко стикаюся зі стерв’ятниками. Чорт, та мене й самого часто так називають. Просто хотів переконатися, що ви не з таких.

— Переконалися?

— Думаю, так, — ледве не байдужим тоном відповів він. Історію, яку він мені розказав, я вже переповів на попередніх сторінках — про те, як місіс Деттерик побачила порожню веранду, про сітчасті двері, зірвані з горішньої петлі, ковдри, зібгані в кутку, і кров на східцях; як її син і чоловік кинулися навздогін викрадачеві; як пошуковий загін спершу натрапив на них, а вже зовсім скоро — і на Джона Коффі. Як Коффі сидів на березі річки й голосив, тримаючи на масивних руках маленькі тільця, схожі на великих ляльок. Репортер, худий, як тріска, у своїй білій сорочці з відкритим коміром і сірих штанях, говорив тихим безбарвним голосом… але при цьому не зводив погляду з двох дітей, що скублися, сміялися й по черзі гойдалися на гойдалці там унизу, в затінку біля підніжжя схилу. Десь на середині розповіді повернулася місіс Гаммерсміт із пляшкою домашнього рутбіру — холодного, міцного і смачнющого. Якийсь час послухавши, вона перебила — кличучи дітей додому, бо от-от вийматиме з духовки печиво.

— Зараз, мамо! — гукнув у відповідь дівчачий голос, і жінка знову зайшла в будинок.

Завершивши свою розповідь, Гаммерсміт сказав:

— То навіщо вам це все знати? Мене ніколи не удостоював візитом жоден наглядач із Великого Дому, це вперше.

— Я вже вам сказав…

— Допитливість, так. Бува, людям стає цікаво, я знаю, я навіть Богу за це дякую, бо без цього я б вилетів з роботи й мусив по-справжньому працювати, аби заробити на життя. Але п’ятдесят миль — це задовгий шлях для задоволення простої цікавості, особливо коли останні двадцять — майже бездоріжжя. Тому як щодо того, щоб сказати правду, Еджкомбе? Я вдовольнив вашу цікавість, а тепер ви задовольніть мою.

«Що ж, — міг сказати я, — у мене була інфекція сечових шляхів, а Джон Коффі приклав до мене руки і зцілив. Це зробила людина, яка зґвалтувала й убила тих двох дівчаток. Тому, звісно, мені стало цікаво, що він і хто він. Будь-кому на моєму місці стало б цікаво. Я навіть подумав, що, може, Гомер Крайбус і помічник шерифа Роб Мак-Ґі не того взяли. Попри те, що всі докази проти нього, я сумніваюся. Бо в мене образ людини, в руках якої зосереджено таку силу, не в’яжеться з ґвалтівником і вбивцею дітей».

— Мене цікавлять насамперед дві речі, — натомість сказав я. — По-перше, чи скоював він щось подібне раніше.

І тут Гаммерсміт розвернувся до мене обличчям. У його очах раптом спалахнула цікавість, і я побачив, що він таки недурний мужик. Може, навіть дуже розумний, у свій власний тихий і непомітний спосіб.

— А що? — спитав він. — Еджкомбе, що вам відомо? Він щось казав?

— Нічого. Але людина, яка таке скоює, зазвичай робить це не вперше. Їм це припадає до смаку.

— Так, — погодився він. — Авжеж. Їм до смаку, безперечно.

— І от я подумав, що можна було б глянути на його біографію й дізнатися. Такого велетня, та ще й негра до всього, не надто важко відстежити.

— На перший погляд, це легко, але ви помиляєтесь, — сказав Гаммерсміт. — Принаймні у випадку Коффі. Я це знаю точно.

— Ви намагалися?

— Так, але пошук нічого не дав. Було кілька залізничних роботяг, які наче бачили його на станції в Ноксвіллі за два дні до вбивства дівчаток Деттерик. Воно й не дивно; його взяли через річку від колій «Великої Південної», і сюди з Теннессі він, мабуть, поїздом приїхав. Я отримав листа від чоловіка, який розповів, що ранньої весни цього року наймав лисого чорношкірого велетня тягати ящики. Це було в Кентуккі. Я надіслав йому фото Коффі, й він підтвердив, що це саме той чоловік. Але крім цього… — Гаммерсміт знизав плечима й похитав головою.

— Вам це не здається трохи дивним?

— Дуже дивним здається, містере Еджкомб. Таке враження, що він з неба звалився. А від нього самого користі нуль; він не може згадати, що було минулого тижня.

— Ні, не може, — підтвердив я. — І як ви це поясните?

— У нас Депресія, — відказав він, — ось як я це пояснюю. Люди мандрують. Окі[37] хочуть збирати персики в Каліфорнії, біла біднота з задуп’я хоче збирати машини в Детройті, чорні хлопці з Міссісіпі хочуть перебратися до Нової Англії та працювати на взуттєвих чи текстильних фабриках. Усі, як чорні, так і білі, гадають, що перескочать на сусідній клапоть землі — і там-то вже точно буде краще. Клятий американський спосіб. Навіть такого велетня, як Коффі, не помічають, хоч би куди він подався… доки, звісно, він не надумає вбити пару маленьких