Українська література » » Зелена миля - Стівен Кінг

Зелена миля - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Зелена миля - Стівен Кінг
руку Гаммерсміту, той коротко потиснув. Його рукостискання було млявим і холодним. Він так і не відвів погляду від дітей, що гралися в глибині двору.

— Містере Гаммерсміт, я головний наглядач блока Е у в’язниці «Холодна гора». Це…

— Я знаю, де вона, — у погляді, яким він позирнув на мене, нарешті з’явилася цікавість. — Це ж треба… головний вертухай Зеленої милі стоїть на моєму задньому ґанку, великий, як саме життя. Ви подолали п’ятдесят миль, аби поговорити з єдиним репортером місцевої газетки? Що вас привело?

— Джон Коффі, — відповів я.

Здається, я очікував сильної реакції (на задвірках свідомості в мене міцно засіли діти, що могли бути близнюками… і собача буда, мабуть, теж; у Деттериків був пес), але Гаммерсміт лише брови підвів і відпив свого напою.

— Коффі тепер ваша проблема, чи не так? — спитав чоловік.

— Проблем як таких він не створює. Не любить темряви, багато плаче, але в нашій роботі таке проблемами не назвеш. І гірше буває.

— Плаче багато, кажете? Що ж, йому є над чим поплакати, скажу я вам. Враховуючи, що він скоїв. Що ви хочете дізнатися?

— Усе, що ви можете мені розказати. Ваші статті в газеті я читав, тому насправді я, мабуть, хотів би почути те, чого в них не було.

Він зиркнув на мене. Холодно, скоса.

— Те, який вигляд мали ті дівчатка? Що саме він з ними робив, в усіх подробицях? Таке вам цікаво, містере Еджкомб?

— Ні, — стараючись, щоб голос звучав рівно, відказав я. — Ні, сер, мене цікавлять не дівчатка Деттерик. Бідолашні крихітки вже в могилі. Але Коффі ще не там — поки що. От він мене й цікавить.

— Гаразд, — сказав Гаммерсміт. — Беріть собі крісло й сідайте, містере Еджкомб. Пробачте, якщо я різкувато відповів, але на своїй службі я нерідко стикаюся зі стерв’ятниками. Чорт, та мене й самого часто так називають. Просто хотів переконатися, що ви не з таких.

— Переконалися?

— Думаю, так, — ледве не байдужим тоном відповів він. Історію, яку він мені розказав, я вже переповів на попередніх сторінках — про те, як місіс Деттерик побачила порожню веранду, про сітчасті двері, зірвані з горішньої петлі, ковдри, зібгані в кутку, і кров на східцях; як її син і чоловік кинулися навздогін викрадачеві; як пошуковий загін спершу натрапив на них, а вже зовсім скоро — і на Джона Коффі. Як Коффі сидів на березі річки й голосив, тримаючи на масивних руках маленькі тільця, схожі на великих ляльок. Репортер, худий, як тріска, у своїй білій сорочці з відкритим коміром і сірих штанях, говорив тихим безбарвним голосом… але при цьому не зводив погляду з двох дітей, що скублися, сміялися й по черзі гойдалися на гойдалці там унизу, в затінку біля підніжжя схилу. Десь на середині розповіді повернулася місіс Гаммерсміт із пляшкою домашнього рутбіру — холодного, міцного і смачнющого. Якийсь час послухавши, вона перебила — кличучи дітей додому, бо от-от вийматиме з духовки печиво.

— Зараз, мамо! — гукнув у відповідь дівчачий голос, і жінка знову зайшла в будинок.

Завершивши свою розповідь, Гаммерсміт сказав:

— То навіщо вам це все знати? Мене ніколи не удостоював візитом жоден наглядач із Великого Дому, це вперше.

— Я вже вам сказав…

— Допитливість, так. Бува, людям стає цікаво, я знаю, я навіть Богу за це дякую, бо без цього я б вилетів з роботи й мусив по-справжньому працювати, аби заробити на життя. Але п’ятдесят миль — це задовгий шлях для задоволення простої цікавості, особливо коли останні двадцять — майже бездоріжжя. Тому як щодо того, щоб сказати правду, Еджкомбе? Я вдовольнив вашу цікавість, а тепер ви задовольніть мою.

«Що ж, — міг сказати я, — у мене була інфекція сечових шляхів, а Джон Коффі приклав до мене руки і зцілив. Це зробила людина, яка зґвалтувала й убила тих двох дівчаток. Тому, звісно, мені стало цікаво, що він і хто він. Будь-кому на моєму місці стало б цікаво. Я навіть подумав, що, може, Гомер Крайбус і помічник шерифа Роб Мак-Ґі не того взяли. Попри те, що всі докази проти нього, я сумніваюся. Бо в мене образ людини, в руках якої зосереджено таку силу, не в’яжеться з ґвалтівником і вбивцею дітей».

— Мене цікавлять насамперед дві речі, — натомість сказав я. — По-перше, чи скоював він щось подібне раніше.

І тут Гаммерсміт розвернувся до мене обличчям. У його очах раптом спалахнула цікавість, і я побачив, що він таки недурний мужик. Може, навіть дуже розумний, у свій власний тихий і непомітний спосіб.

— А що? — спитав він. — Еджкомбе, що вам відомо? Він щось казав?

— Нічого. Але людина, яка таке скоює, зазвичай робить це не вперше. Їм це припадає до смаку.

— Так, — погодився він. — Авжеж. Їм до смаку, безперечно.

— І от я подумав, що можна було б глянути на його біографію й дізнатися. Такого велетня, та ще й негра до всього, не надто важко відстежити.

— На перший погляд, це легко, але ви помиляєтесь, — сказав Гаммерсміт. — Принаймні у випадку Коффі. Я це знаю точно.

— Ви намагалися?

— Так, але пошук нічого не дав. Було кілька залізничних роботяг, які наче бачили його на станції в Ноксвіллі за два дні до вбивства дівчаток Деттерик. Воно й не дивно; його взяли через річку від колій «Великої Південної», і сюди з Теннессі він, мабуть, поїздом приїхав. Я отримав листа від чоловіка, який розповів, що ранньої весни цього року наймав лисого чорношкірого велетня тягати ящики. Це було в Кентуккі. Я надіслав йому фото Коффі, й він підтвердив, що це саме той чоловік. Але крім цього… — Гаммерсміт знизав плечима й похитав головою.

— Вам це не здається трохи дивним?

— Дуже дивним здається, містере Еджкомб. Таке враження, що він з неба звалився. А від нього самого користі нуль; він не може згадати, що було минулого тижня.

— Ні, не може, — підтвердив я. — І як ви це поясните?

— У нас Депресія, — відказав він, — ось як я це пояснюю. Люди мандрують. Окі[37] хочуть збирати персики в Каліфорнії, біла біднота з задуп’я хоче збирати машини в Детройті, чорні хлопці з Міссісіпі хочуть перебратися до Нової Англії та працювати на взуттєвих чи текстильних фабриках. Усі, як чорні, так і білі, гадають, що перескочать на сусідній клапоть землі — і там-то вже точно буде краще. Клятий американський спосіб. Навіть такого велетня, як Коффі, не помічають, хоч би куди він подався… доки, звісно, він не надумає вбити пару маленьких

Відгуки про книгу Зелена миля - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: