Зелена миля - Стівен Кінг

— Ви в це вірите? — спитав я.

Очі на худезному обличчі глянули на мене іронічно.

— Іноді вірю, — відповів він.

Його дружина, вихилившись із кухонного вікна, як машиніст із кабіни локомотива, покликала:

— Діти! Печиво готове! — І повернулась обличчям до мене. — Містере Еджкомб, хочете вівсяного печива з родзинками?

— Мем, я впевнений, що воно смачне, та цього разу відмовлюся.

— Ну дивіться. — І її голова знову зникла у вікні.

— А ви бачили його шрами? — раптово спитав Гаммерсміт. Він досі не зводив погляду зі своїх дітей, що ніяк не могли наважитися покинути гойдалку — навіть заради вівсяного печива з родзинками.

— Так. — Але мене здивувало, що їх бачив репортер.

Угледівши мою реакцію, він розсміявся.

— Великою перемогою адвоката було те, що він змусив Коффі зняти сорочку й показати присяжним ті шрами. Обвинувач, Джордж Пітерсон, протестував, як ненормальний, але суддя дозволив. Проте старий Джордж міг і поберегти дихавку — присяжні в цих краях не купуються на все це психологічне гівно про людей, які не можуть тримати себе в руках, бо їх били в дитинстві. Присяжні вважають, що люди можуть тримати себе в руках. Ця точка зору мені надзвичайно імпонує… але ті шрами все одно були жахнючі. Помітили в них якусь особливість, Еджкомбе?

Я бачив Коффі голим у душі, тому помітив, авжеж; я добре розумів, про що йдеться репортерові.

— Вони всі рвані. Мало не сітчасті.

— Ви розумієте, що це означає?

— Хтось лупив його в дитинстві до напівсмерті, — сказав я. — Коли він ще не виріс.

— Але диявола з нього вибити не змогли, правда ж, Еджкомбе? Краще б пошкодували різок і просто втопили в річці, як приблудне кошеня, ви так не думаєте?

Мабуть, погодитися з цим і просто забратися геть було би ввічливо з мого боку. Але я не зміг. Я бачив його. І відчував. Доторк його рук.

— Він… дивний, — сказав я. — Але справжньої люті й потягу до насильства в ньому я не бачу. Я знаю, як його знайшли, і це важко узгодити з тим, що я день у день бачу в блоці. Містере Гаммерсміт, повірте, я знаю жорстоких людей, схильних убивати й калічити.

Думав я тієї миті, звісно, про Вортона. Вортона, який душив Діна Стентона ланцюгом своїх наручників і лементував: «Уї-ї-ї, хлоп’ятка! А же ж кльова в нас гулянка!»

Гаммерсміт вивчав мене поглядом і всміхався легкою недовірливою усмішкою, яка не надто мені сподобалась.

— Ви сюди приїхали не заради уявлення про те, чи міг він десь іще вбити маленьких дівчаток, — сказав він. — Ви приїхали дізнатися, чи я взагалі вважаю його винним. Правильно? Зізнайтеся, Еджкомбе.

Я проковтнув залишки свого прохолодного напою, поставив пляшку на столик і спитав:

— І що? Вважаєте?

— Діти! — гукнув він до підніжжя пагорба, трохи нахилившись у кріслі. — Ану бігом додому, їсти печиво!

Він знову відкинувся на спинку крісла і глянув на мене. На губах знову заграла посмішечка — та, яка мені не надто сподобалась.

— От що я вам скажу, — мовив він. — Ви тільки уважно слухайте, бо це вам може стати в пригоді.

— Я слухаю.

— У нас був собака, звали його Сер Ґалахад, — відставленим убік великим пальцем він показав на собачу буду. — Добрий пес, не породистий, але лагідний. Спокійний. Завжди радий полизати тобі руку чи принести палицю. Таких дворняжок, як він, удосталь, як гадаєте?

Я знизав плечима, кивнув.

— Багато в чому добрий дворовий пес — як ваш негр, — вів далі Гаммерсміт. — Ви з ним познайомилися, заприязнилися, і у вашому серці виникає любов до нього. Користі з нього особливої нема, але ви його тримаєте при собі, бо думаєте, що він вас любить. Якщо вам пощастить, містере Еджкомб, ви ніколи не спізнаєте іншого. А от нам із Синтією не пощастило.

Він зітхнув — протягло, зі скелетним перестуком, наче вітер ворухнув опале листя. А потім знову показав на собачу буду, і мені стало дивно, чому це я раніше не помітив, що навколо неї витає дух пустки, а також того, що собачі гівняшки побіліли і зверху стали порохнистими.

— Я прибирав за ним, — провадив Гаммерсміт, — і латав дах його хати, щоб дощ не затікав. У цьому Сер Ґалахад теж нагадував вашого героя з Півдня, який не здатен себе доглянути. А тепер я нічого не торкаюся, навіть близько не підходив після того нещасного випадку — якщо це можна назвати випадком. Я пішов туди з рушницею й застрелив його, але відтоді до буди не підходив. Не можу себе змусити. Може, з часом. Поприбираю його срач і розберу хату.

Надійшли діти, і враз мені перехотілося, щоб вони надходили; враз я нічого у світі так не бажав, як того, щоб вони залишалися віддалік. З дівчинкою все було гаразд, а от хлопчик…

Вони потупцяли догори сходами, позирнули на мене, захихотіли й побігли собі далі до дверей кухні.

— Калебе! — покликав Гаммерсміт. — Підійди-но. На секунду.

Дівчинка — безперечно, двійнючка, вони мали бути одного віку — пішла далі, на кухню. А хлопчик підійшов до батька, втупившись у свої черевики. Він знав, що потворний. Мав чотири рочки, здається, але чотири — це вже достатньо, щоб розуміти, що ти потворний. Батько взяв сина за підборіддя двома пальцями і спробував підвести обличчя. Спершу хлопчик опирався, та коли батько сказав: «Синку, будь ласка», — ніжно, лагідно, з любов’ю, він здався.

Велетенський, на півобличчя шрам виходив із його волосся, перетинав невидюще й байдуже закочене догори око і спускався до кутика рота, назавжди викривленого в гидкому всезнайському посміхові азартного гравця чи, може, сутенера. Одна щічка була гладенька й гарна; інша бугрилася пеньком дерева. Я здогадався, що в ній була діра. Хоч і загоїлась.

— Одне око в нього лишилося, — сказав Гаммерсміт, ніжно, самими пучками пальців погладжуючи горбкувату щічку дитини. — Мабуть, йому пощастило, бо не осліп. Ми стаємо на коліна й дякуємо Богові принаймні за це. Ге, Калебе?

— Так, сер, — сором’язливо відповів хлопчик. Хлопчик, якого безжально й зі сміхом битимуть на гральному майданчику глузливі хулігани впродовж усіх років навчання; хлопчик, якого ніколи не запросять погратися в пляшечку чи пошту і який, швидше за все, ніколи не спатиме з жінкою, не купованою за гроші, коли доросте до віку чоловічих потреб; хлопчик, який завжди стоятиме за межами теплого осяйного кола однолітків; хлопчик, який дивитиметься на себе у дзеркало наступні шістдесят-сімдесят років і думатиме: «Почвара, почвара, почвара».

— Біжи на кухню, поїж печива, — сказав батько й поцілував свого сина