Зелена миля - Стівен Кінг

— А котушка? — не вгавав я. — Едді, от звідки ти знав, що саме її йому й треба?

— Він нашепотіти мені на вухо, що йому це потрібно, — безжурно відказав Делакруа. — Так, як нашепотіти своє ім’я.

Решті наглядачів Делакруа теж показав трюк своєї мишки… всім, окрім Персі. Для Делакруа не мало значення те, що Персі подав ідею з сигарною коробкою і приніс вату, щоб у ній намостити. Делакруа був як деякі собаки: копни їх одного разу, і вони більше ніколи тобі не довірятимуть, хоч який ти будеш із ними люб’язний.

Досі чую, як Делакруа гукає: «Гей, хлопці! Ідіть подивитися, що вміти Містер Джинґлз!» І всі вони синьоформеним натовпом сунуть туди — Брутал, Гаррі, Дін, навіть Білл Додж. Усіх побачене належним чином вразило, так само, як і мене.

Через три чи чотири дні після того, як Містер Джинґлз почав показувати трюк із котушкою, Гаррі Тервілліґер випорпав зі знаряддя для занять на дозвіллі, яке ми тримали в гамівній кімнаті, олівці «Крайола» і приніс їх Делакруа, з якоюсь зніченою, замалим не присоромленою усмішкою.

— Подумав тут, що ти можеш розфарбувати котушку в різні кольори, — сказав він. — Тоді твій маленький друг буде як циркова миша чи що.

— Циркова миша! — вигукнув Делакруа, радісно, захоплено, абсолютно щасливий на вигляд. Підозрюю, що він і був абсолютно щасливий — може, навіть уперше за все своє жалюгідне життя. — Це ж він якраз і є! Циркова миша! Коли я вибратися звідси, він зробить мене багатієм, як головного циркача! От ви побачити, так і буде.

Персі Ветмор би неодмінно сповістив Делакруа, що з «Холодної гори» він вибереться хіба що в кареті швидкої, на якій не потрібно буде вмикати ні блимавку, ні сирену. Але Гаррі був розумніший. Він просто сказав, щоб Делакруа зробив котушку якомога яскравішою і якнайшвидше, бо після вечері він олівці буде змушений забрати.

І Дел зробив її яскравою, авжеж. Коли він упорався, один край котушки був жовтий, інший — зелений, а барабан усередині палахкотів червоним, як пожежна станція. Ми призвичаїлися до того, що Делакруа трубно сурмить: «Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le cirque présentement le mous’ amusant et amazeant![27]» Звучало воно не зовсім так, але це для того, щоб ви мали уявлення про його потофешну французьку. А потім у надрах його горла лунав той звук (думаю, так він хотів відтворити барабанний дріб), і він кидав котушку. Містер Джинґлз блискавкою кидався слідом за нею й або носом штовхав назад, або котив лапами. За оце друге ви б насправді гроші заплатили в цирку. Делакруа, його миша й барвисто розмальована котушка Містера Джинґлза були нашими головними розвагами на ту мить, коли під нашу турботу й опіку потрапив Джон Коффі, і так усе тривало деякий час. А потім у мене знову розгулявся уретрит, що ненадовго був принишк, і Вільям Вортон прибув, і почалося справжнє пекло.

10

Дати в мене з голови здебільшого повискакували. Я міг би попросити онучку, Даніеллу, пошукати деякі в старих газетах, але який у цьому сенс? Найважливіших із них — як-от дата, коли ми підійшли до камери Делакруа й побачили мишу в нього на плечі, або ж день, коли до блока привезли Вільяма Вортона й він мало не вбив Діна Стентона, — у газетах все одно не друкували. Може, воно й на краще, продовжувати так, як я писав і дотепер; зрештою, мабуть, дати не надто важливі, якщо ви пам’ятаєте побачене й тримаєте все це в пам’яті належно впорядкованим.

Знаю, що все тоді трохи зібгалося. Коли на мій стіл нарешті лягли папери щодо ДАС Делакруа з офісу Кертіса Андерсона, я вражено побачив, що здибанку нашого кейдженського приятеля зі Старим Іскруном перенесли на ранішу дату — майже нечувана річ, навіть у ті часи, коли вам не потрібно було пересунути половину неба й усю землю, щоб стратити людину. Здається, різниця була у два дні: з двадцять сьомого жовтня перенесли на двадцять п’яте. Не ловіть мене на слові, але я знаю, що це близько до істини; пам’ятаю, як подумав, що Ту забере свою коробку з-під «Корони» навіть раніше, ніж очікував.

А от Вортон навпаки — прибув до нас пізніше очікуваної дати. По-перше, суд над ним затягнувся на довше, ніж повідомили зазвичай надійні джерела Андерсона (невдовзі ми на власних шкурах спізнали — в усьому, що стосувалося Дикого Біллі, нічого надійного бути не могло, включаючи наші перевірені часом і начебто захищені від дурнів методи контролю ув’язнених). А після того, як визнали винним (бодай щось пішло за сценарієм), його забрали в центральну лікарню Індіаноли на обстеження. На суді в нього була ціла купа буцімто-нападів, і два з них настільки важкі, що він гепнувся на підлогу, лежав, трусився, молотив повітря руками й дошки підлоги ногами. Призначений судом адвокат Вортона заявив, що він потерпає від «нападів епілепсії» і свої злочини скоїв у стані потьмареного розуму; обвинувач стверджував, що напади вдавані, це махлювання боягуза, який у відчаї хапається за все, аби врятувати своє життя. На власні очі поспостерігавши трохи за так званими «нападами епілепсії», присяжні вирішили, що це вистава. Суддя з ними погодився, але наказав провести низку обстежень перед винесенням вироку, коли вже був готовий вердикт. Бог його знає, навіщо; мабуть, звичайна людська цікавість.

Дивина та й годі, що Вортон не втік із лікарні (іронія того, що дружина начальника Мурза, Мелінда, лежала в той час у тій самій лікарні, від нас не сховалася). Але він не втік. Припускаю, що Вортона оточили охоронцями, та й він міг плекати надію, що його визнають недієздатним через епілепсію, якщо таке взагалі можливо.

Не визнали. Лікарі не знайшли жодних відхилень у роботі його мозку (принаймні фізіологічних), і Біллі «Малюка» Вортона врешті-решт відрядили до «Холодної гори». Це могло бути десь у сімнадцятих-вісімнадцятих числах жовтня; пригадую, що Вортон прибув через два тижні після Джона Коффі й за тиждень чи днів десять до того, як Делакруа пройшовся Зеленою милею.

Той день, коли до нас долучився наш новенький психопат, був для мене сповнений подій. Я прокинувся о четвертій ранку. В паху пульсував біль, пеніс був гарячий, набряклий і забитий. Ще до того, як спустити ноги з ліжка, зрозумів, що інфекція не слабшає, як я сподівався. То було тимчасове полегшення, от і все, а тепер воно скінчилося.

Я вийшов надвір, у нужник (було