Зелена миля - Стівен Кінг

— Аякже.

До нього знову повернулося самовладання, чи то пак схибнута чванькуватість, яка правила йому за самовладання. Він зачесав волосся з лоба назад руками — м’якими, білими й маленькими, рученятами дівчинки ранньопідліткового віку, могли б подумати ви, — а потім підійшов до камери. Делакруа побачив його і ще сильніше скулився на ліжку, белькочучи щось сумішшю англійської та потофешної французької.

— А з тобою, П’єре, ми ще поговоримо, — промовив він… і раптом підскочив, бо на плече йому лягла широчезна Бруталова долоня.

— Поговориш, — сказав Брутал. — А зараз рухайся. З вітерцем.

— Я тебе не боюся, — огризнувся Персі. — Ні на йоту. — Погляд його очей перебіг до мене. — Обох вас не боюся.

Але він боявся. Це було видно по його очах, ясно, як Божий день. І це робило його ще небезпечнішим. Такий, як Персі, сам не знає, що зробить наступної хвилини — чи навіть секунди.

Але тоді він відвернувся від нас і довгими пиндючними кроками пошурував геть коридором. Він продемонстрував усьому світові, що буває, їй-богу, коли миршаві напівголомозі жабоїди тягнуться помацати його прутень, і йшов із поля переможцем.

Я проказав заготовану промову: усяке різне про те, що в нас є радіо — «Уявна бальна зала»[23] і «Наша дівчинка Неділя» — і що ми йому створимо всі умови, якщо він те саме зробить для нас. Моя маленька гомілія[24] була не найуспішнішою в моєму житті. Усю її він проплакав, зібгавшись у вузол у ногах ліжка, якнайдалі від мене, хіба що в куток не втиснувся. Щоразу, як я робив якийсь рух, він зіщулювався. І навряд чи чув одне слово з шести. Та, може, воно й на краще. Все одно та гомілія не мала особливого сенсу, принаймні я так думаю.

За чверть години я повернувся за стіл чергового, де сидів із приголомшеним виглядом Брутус Говелл і лизав кінчик олівця, який ми тримали в журналі для відвідувачів.

— Може, перестанеш, доки не отруївся? — спитав я.

— Господи всемогутній Ісусе, — видихнув він, кладучи олівець на стіл. — Не хочу я більше такої шарпанини з новоприбулими в блоці.

— Тато завжди казав, що Бог любить трійцю, — зауважив я.

— Я сподіваюся, твій тато на цю тему безсоромно брехав, — сказав Брутал. Але тато, звісно, казав правду. З появою Джона Коффі на нас налетів шквал, а коли до команди приєднався «Дикий Білл», то був повноцінний шторм. Дивно, але прислів’я каже правду. До історії нашого знайомства з Диким Біллом, про те, як він потрапив на Милю і ледь не вчинив нове вбивство, ми дійдемо вже зовсім скоро; чесне попередження.

— А що це він варнякав, мовляв, Делакруа прутень його мацав? — спитав я.

Брутал зневажливо пирхнув.

— Він був у кайданах, а старий Персі просто надто швидко його тягнув, от і все. Він перечепився й почав падати, коли виходив із фургона. Виставив уперед руки, як і будь-хто на його місці, якби падав. Одна рука ковзнула Персі спереду по штанях. То було ну зовсім випадково.

— Думаєш, Персі це зрозумів? — спитав я. — Може, він скористався цим випадком як зручним приводом, бо йому хотілося трохи відгаратати Делакруа? Показати йому, хто тут командує стрілецьким парадом?

Брутал звільна кивнув.

— Ага. По-моєму, якраз отак і було.

— Тоді треба з ним бути насторожі, — я запустив пальці у волосся. Наче цій роботі й без того бракувало клопоту. — Господи, ненавиджу це. І його ненавиджу.

— Я теж. А знаєш, що ще, Поле? Я його не розумію. У нього є зв’язки — це ясно, гаразд, але чому він їх використав, аби влаштуватися на Зелену блядську милю? І взагалі в тюрму штату? Чому не посіпакою в сенат штату чи на побігеньки до віце-губернатора? Ті його знайомі могли йому й щось краще підшукати, якби він попросив. То чому сюди?

Я похитав головою. Бо не знав. Я в ті часи ще багато чого не знав. І здається мені, був наївним.

8

Після того все повернулося у звичну колію… принаймні на деякий час. У центрі округу штат готувався до виконання вироку, винесеного Джону Коффі, а шериф округу Трапінґус Гомер Крайбус сопів над думкою: а що, як ватага лінчувальників трохи прискорить правосуддя? Але для нас це особливого значення не мало; у блоці Е ніхто не дослухався до новин. Життя на Зеленій милі в чомусь нагадувало життя у звуконепроникній кімнаті. Час від часу до вас долинало якесь невиразне бурмотіння, джерелом якого в реальному світі, напевно, були вибухи. Але не більше. Із Джоном Коффі ніхто не квапитиметься; вони хочуть бути певними, чорт забирай.

Кілька разів Персі починав було діймати Делакруа. Коли це сталося вдруге, я відтягнув його вбік і наказав зайти до мене в кабінет. То вже була не перша моя розмова з Персі на тему його поведінки і, вочевидь, не остання, але до неї мене спонукало найясніше і найчіткіше розуміння його істинної сутності. Він був жорстокосердим хлопчиськом, який ходить до зоопарку не для того, щоб пороздивлятися тварин, а для того, щоб жбурляти камінням у клітки.

— Не чіпляйся до нього, ти мене чув? — сказав я. — Без мого особистого наказу тримайся від нього якнайдалі, чорт забирай.

Персі зачесав волосся назад, а потім попестив його своїми ніжними рученятами. Той хлопець просто обожнював торкатися свого волосся.

— Нічого я йому не робив, — сказав він. — Спитав тіки, як воно — жити з думкою, що ти підсмажив живцем кількох немовлят. І все.

І Персі подивився на мене круглими невинними очицями.

— Припини це, бо буде рапорт, — пообіцяв я.

Але він тільки розсміявся.

— Пиши собі рапорт, скільки влізе. А я тоді свій накатаю. Я ж тобі казав у той день, коли він приїхав. Побачимо, чий рапорт кращим вийде.

Нахилившись уперед і склавши руки на стільниці, я заговорив таким тоном, наче звірявся давньому другові (принаймні надії в мене були, що звучить це саме так).

— Брутус Говелл тебе недолюблює, — сказав я. — А коли Брутал когось недолюблює, то пише свій власний рапорт. З ручкою він не дружить, олівець йому для того, щоб кінчик лизати. Тому рапорти він зазвичай пише кулаками. Якщо ти розумієш, про що я.

Самовдоволена гиденька усмішечка Персі зблякла.

— На що це ти натякаєш?

— Я ні на що не натякаю. Я прямим текстом кажу. А якщо ти