Зелена миля - Стівен Кінг

Коли През пішов, у нашому блоці Е запанувала тиша. Гаррі й Діна тимчасово перевели в інші блоки, і на Зеленій милі якийсь час працювали тільки я, Брутал і Персі. Тобто насправді я і Брутал, бо Персі тримався осторонь. Кажу вам, той молодик геніально вмів знаходити, що б такого не зробити. Час від часу (але тільки коли поряд не було Персі) до нас навідувалися хлопці, на «всмак побалакати», як називав це Гаррі. Часто разом із ними з’являвся й мишачок. Ми годували його, і він їв сидячи, урочистий, наче цар Соломон, і поглядав на нас своїми яскравими очицями — краплинками нафти.

Гарні то були кілька тижнів, спокійні й легкі, хай навіть Персі й бурчав частіше, ніж треба було. Але все добре рано чи пізно закінчується, й одного дощового понеділка в кінці липня (я вже згадував, яким дощовим і вологим видалося те літо?) я опинився на ліжку відчиненої камери в очікуванні Едуарда Делакруа.

Його поява супроводжувалася несподіваним гармидером. Двері, що вели у дворик для прогулянок, з гуркотом відчинилися, впускаючи досередини потік світла, задзеленчали ланцюги, чийсь переляканий голос забелькотів щось сумішшю англійської та кейджено-французької (провінційною говіркою, яку в’язні «Холодної гори» називали «да баю»), і Брутал заволав: «Так! Перестань! Заради Бога! Персі, годі!»

Я майже задрімав на ліжку, яке призначалося Делакруа, але підскочив. Серце важко гупало в грудях. До Персі в блоці Е майже ніколи не зчинявся такий галас; наче поганий запах, він приніс його з собою.

— Ану пішов, йобаний французький підар! — заверещав Персі, не звертаючи на Брутала уваги. І з’явився, тягнучи за руку чоловічка, не більшого за кеглю для боулінгу. В іншій руці Персі тримав свого кийка. Його зуби щирилися в напруженій гримасі, обличчя пашіло червоною люттю. Але заразом вигляд у нього був не те щоб дуже нещасний. Делакруа силкувався встигати за ним, але ноги в нього були скуті кайданами. Хоч би як швидко він човгав ними, Персі тягнув його за собою швидше. Я вискочив із камери якраз вчасно, щоб підхопити його й уберегти від падіння. Так ми з Делом і познайомилися.

Персі накинувся на нього, замахнувся палицею, і я вхопив його за руку. До нас, відхекуючись, підбіг Брутал, і вигляд у нього був такий само шокований і сторопілий від усього цього, як і мій внутрішній стан.

— Мусьє, скажіт, хай він мене більш не бити, — белькотів Делакруа. — S’il vous plaît, s’il vous plaît![22]

— От я до нього доберуся, дайте мені його! — заволав Персі й кинувся вперед. Кийком він заходився лупцювати Делакруа по плечах. Той з криком підняв руки, і палиця хляп-хляп-хляпала по рукавах його синьої тюремної сорочки. Того вечора я побачив його без тої сорочки. Хлопець був у синцях від Різдва до Великодня. Від самого вигляду тих набряків мені зробилося зле. Він був убивцею, і ніхто його не жалів. Але в блоці Е ми так не працювали. До того, як з’явився Персі.

— Стоп! Стоп! — закричав я. — Перестань! Що сталося взагалі?

Я намагався втиснутись між Делакруа та Персі, але ніяк не виходило. Кийок Персі все злітав у повітрі, то з одного боку від мене, то з іншого. Рано чи пізно він би хряснув мене замість своєї цілі. А після цього в тому самому коридорі неминуче сталася б бійка, хай там які в нього родичі. Я б себе не стримав, а Брутал, швидше за все, приєднався б. І, ви знаєте, я шкодую, що бійки не сталося. Вона б, може, змінила хід подальших подій.

— Йобаний ти педик! Я тебе навчу не тягти до мене рук, вошивий бомжойоб!

Хляп! Хляп! Хляп! У Делакруа вже кров текла з вуха, він кричав. Я облишив спроби прикрити його собою, як щитом, ухопив за плече і з силою заштовхнув до його камери, а там він розтягнувся на ліжку. Персі проскочив повз мене й нагородив француза останнім сильним хляпом кийка по дупі — на удачу, могли б сказати ви. А тоді Брутал ухопив його (Персі, не Дела) за плечі й виволік у коридор.

Прожогом підскочивши до ґрат камери, я потягнув за них і зачинив. Потім розвернувся до Персі. Шок і розгубленість у мені змагалися з чистою люттю. На той час Персі вже кілька місяців ошивався в нашому блоці, досить довго для того, щоб ми зрозуміли, що він нам не подобається. Але тієї миті я вперше усвідомив, який він насправді некерований.

Персі стояв і дивився не мене, не зовсім без страху — в душі він був боягузом, у цьому я нітрохи не сумнівався, — та все ж переконаний, що зв’язки його захистять. Щодо цього Персі не помилявся. Підозрюю, є люди, які не зрозуміють, чому так, навіть після всього, що я сказав. Але це люди, які зі словосполученням «Велика депресія» знайомі лише з підручників історії. Якби ви в той час жили, то для вас ці слова означали б набагато більше, ніж фраза із книжки, а якби у вас була ще й постійна робота — ого, та ви б майже все віддали, аби тільки її зберегти.

На ту мить червона барва трохи відринула від обличчя Персі, але щоки досі палахкотіли, а волосся, зазвичай прилизане назад і блискуче від брильянтину, безладно розсипалося по лобі.

— Що, на Бога, я щойно побачив? — спитав я. — У моєму блоці ще ніколи — ніколи! — не лупцювали в’язня!

— Цей підарок хотів мені прутень помацати, коли я витягав його з фургона, — сказав Персі. — Він сам напросився. Я йому ще раз надаю, щоб знав.

Я подивився на нього, такий приголомшений, що не міг дібрати слів.

Я не міг собі уявити, щоб навіть найбільший хижак-гомосексуал із тих, яких породжувала Господня зелена земля, міг утнути таке, що описав щойно Персі. Переїзд у заґратоване помешкання на Зеленій милі зазвичай у найдевіантніших злочинцях гасив грайливі настрої.

Я озирнувся на Делакруа, що скулився на ліжку, все ще не опускаючи рук, захищаючи обличчя. На руках у нього були наручники, а між щиколоток тягнувся ланцюг. Я повернувся обличчям до Персі.

— Забирайся звідси, — наказав я. — Пізніше з тобою поговорю.

— Ти згадаєш про це у своєму рапорті? — вимогливо й войовничо запитав він. — Бо якщо так, то я можу і свій рапортик писнути, ти ж знаєш.

Рапорт я писати не хотів; хотів тільки, щоб він зник з моїх очей. Так йому й сказав.

— Це питання закрите, —