Картковий будинок - Майкл Доббс
Розділ п’ятнадцятий
Партійні конференції можуть бути справжньою розвагою. Вони нагадують зозулине гніздо. Відкинься й насолоджуйся, споглядаючи, як кожен намагається виштовхнути іншого.
Опозиція обрала нового лідера незадовго до щорічної конференції партії на початку жовтня. Процес вибору заміни передового обличчя, здавалося, гальванізував усіх, дав нову надію, воскресіння й визволення — дарунок, обмотаний яскравою червоною стрічкою. Партія, що зібралася докупи, вже не нагадувала ту юрму, яка програла вибори ще кілька місяців тому. Вони святкували під банером настільки ж великим, наскільки простим: «ПЕРЕМОГА».
Те, що сталося наступного тижня, коли прибічники Колінґриджа зібралися на власну конференцію, було повною протилежністю. У конференц-центрі у Борнмуті міг би царювати підйом, адже там зібралося чотири тисячі палких прихильників, та чогось бракувало. Духу. Амбіцій. Яєць. Голі цегляні стіни й хромована арматура лише підкреслювали похмурість тих, хто там зібрався.
Для О’Ніла це стало викликом. Як рекламному директору, йому поставили завдання провести конференцію й підіймати дух; натомість усі бачили, що він розмовляє з дедалі більшим хвилюванням з медійним гуртом, вибачаючись, виправдовуючись, пояснюючи — і звинувачуючи. Зокрема він напідпитку винуватив лорда Вільямса. Голова обрізав бюджет, затягував рішення, не зробив нічого. Ходили чутки, ніби той навмисне хотів, щоб конференція була непоказна, бо вважав, що прем’єр-міністру, скоріш за все, влаштують низький політ. «ПАРТІЯ СУМНІВАЄТЬСЯ У ЛІДЕРСТВІ КОЛІНҐРИДЖА» — таким був перший звіт «Ґардіан» з Борнмута.
Дебати у конференц-залі проходили за чітким, наперед встановленим планом. Понад президією висів величезний напис — «У ПОШУКАХ ПРАВИЛЬНОГО ШЛЯХУ». Багато кому він видавався двозначним. У промовах усі старалися не відступати від цієї ідеї, але задні ряди охопив гомін, з яким не зовсім вдавалося впоратися стюардам. Журналісти й політики збиралися невеликими купками в кав’ярнях і зонах відпочинку, ганяючи чаї й невдоволення. Журналісти повсюди чули критику. Колишні члени парламенту, які нещодавно утратили свої місця, озвучували своє розчарування, хоча більшість просили не посилатися на них, боячись просрати шанси бути обраними на безпечніші місця на наступних виборах. Щоправда, окружні голови не виказували такої обачності. Вони не лише втратили своїх парламентарів, а ще й зіткнулися з тим, що наступні кілька років опозиція буде на чолі місцевих рад, призначаючи мера й голів комітетів, збираючи вершки місцевого офісу.
І, як вдумливо висловився один з попередніх прем’єр-міністрів, проводилися «заходи, так, заходи», щоб довести до роздратування й відчаю найвитриваліших людей. Однією з найбільш незаперечних подій тижня мали стати перевибори, заплановані на четвер. Один з членів з Дорсет-іст, сер Ентоні Дженкінс, усього за чотири дні до загальних виборів пережив удар. Його обрали, поки він був у реанімації, й поховали в день, коли він мав складати присягу. Дорсет-істу належало провести битву ще раз. Його місце, всього за кілька миль від борнмутських зборів, мало урядову більшість майже в двадцять тисяч голосів, тож прем’єр-міністр вирішив провести перевибори під час тижня конференції. Були й такі, хто не радив робити цього, та він заперечив, що, в цілому, воно варте ризику. Розголос про конференцію забезпечив би хороше підґрунтя кампанії, а ще будуть голоси співчуття серу Ентоні (тільки не від тих, хто знав того старого гівнюка, пробурмотів його агент). Працівники партії на конференції могли взяти собі кілька вільних годин і погрузнути в дуже потрібне збирання голосів, а коли б завершили своє завдання й досягли успіху, прем’єр-міністр отримав би неймовірну втіху (й дешеве пабліситі) привітати переможця у своїй промові на конференції. Це був план. Так би мовити.
Але автобуси з учасниками конференції, що поверталися з ранкових зборів, привозили повідомлення про холодність і нарікання. Місце утримають, звісно, ніхто в цьому не сумнівався — воно належало партії ще з часів війни,— та ударна перемога, якої вимагав Колінґридж, з кожним днем усе віддалялася.
Мерзота. Це буде важкий тиждень, не зовсім те святкування перемоги, яке запланували менеджери партії.
Середа, 13 жовтня
Меті прокинулася з пульсуючим головним болем. Вона глянула у вікно на пелену сірості, натягнуту на небо. З моря віяв холодний сирий вітер, мучачи чайок і грюкаючи вікном.
— Ще один день в раю,— пробурмотіла вона, відкидаючи ковдри.
В неї було небагато причин бути невдячною. Як представник провідної національної газети, вона була однією з небагатьох щасливих журналісток, яким запропонували оселитися в готелі штабу. Решта перебивалися у віддаленіших місцях і, трясця, добряче промокали, поки діставалися конференц-центру. Меті ж була однією з кількох обраних, оселених у готелі, де вона могла вільно змішатися з політиками і представниками партії. Саме це й пояснювало її головний біль: вона змішалася дещо завільно вчора ввечері. Отримала дві пропозиції, спершу від колеги, а значно пізніше — від міністра з Кабінету, який пережив відмову Меті, переключивши свою увагу на молоду жінку з PR-компанії. Востаннє їх бачили, коли вони йшли у напрямку парковки.
Меті не соромилася таких справ. Вони з колегами навмисне накачували політиків алкоголем і сплачували відповідну ціну, коли горнило перегрівалося. У політика в барі завжди одна чи дві цілі — секс або наклеп,— і такі зустрічі давали Меті чудову нагоду вихопити якусь чутку. Найбільшою проблемою було те, скільки деталей міг скласти докупи її задурманений розум на ранок. Вона витягнула ноги, намагаючись розігнати кров по тілу, і зробила нерішучу спробу трохи розім’ятися. Всі чотири кінцівки волали, що це гнилий спосіб вилікувати похмілля, тож натомість вона вирішила відчинити вікно — і цей крок вона визнала другим невдалим рішенням за цей день. Маленький готель розташувався високо на скельних вершинах, ідеально, щоб вловлювати літнє сонце, та осіннім ранком він був відкритий для гнаних вітром хмар і морських штормів. Натоплена кімната за секунди перетворилася на ящик з льодом, тож Меті вирішила, що не прийматиме жодних рішень аж до закінчення легкого сніданку.
Вибрівши з душу, вона почула шарудіння в коридорі. Доставка. Вона загорнулася в рушник і підійшла до дверей. Робота у вигляді ранкових газет лежала складена на килимі в коридорі. Меті зібрала газети і недбало шпурнула на ліжко. Коли вони хаотично
