Картковий будинок - Майкл Доббс
Репортаж Меті дав поживу чуткам про «офіційне розслідування» витоків з Кабінету. А вже згодом вони переросли в передбачення, що восени таки буде перестановка. Поголос навколо Вестмінстеру твердив, що характер Генрі Колінґриджа дедалі псується, незважаючи на те, що прем’єр-міністр насолоджувався усамітненою відпусткою у приватному маєтку за багато сотень миль, поблизу Канн.
Саме у ці найспекотніші дні серпня брат прем’єр-міністра також зробився об’єктом напливу історій від преси, здебільшого у відділах світської хроніки. Прес-офісу Даунінг-стріт повсякчас доводилося коментувати припущення, буцімто прем’єр-міністр витягував «старого доброго Чарлі» зі щораз прискіпливішого кола уваги його кредиторів, включаючи податкове управління. Звісно ж, Даунінг-стріт не давала ніяких коментарів: це справа особиста, не офіційна,— тож формальне «без коментарів» у відповідь на найбільш фантастичні обвинувачення друкували у звіті подій зазвичай з вивертами та інсинуаціями, що виставляли Колінґриджа у найприкрішому світлі.
Серпень прив’язав прем’єр-міністра ще тісніше до свого бідолашного брата. Не те щоб Чарлі молов якісь дурниці — йому вистачало здорового глузду триматися осторонь. Та анонімний телефонний дзвінок до однієї з жовтих недільних газет допоміг вистежити його аж ген у дешевому готелі в сільському Бордо. Послали репортера, щоб той влив у нього вдосталь вина і спонукав до кількох класичних «Чарлізмів», та натомість домоглися лише того, що Чарлі рясно знудило на самого репортера і його записник. А тоді він вирубався. Репортер оперативно заплатив п’ятдесят фунтів пишногрудій дівулі, щоб та схилилася над заціпенілим тілом, а фотограф закарбував цей зворушливий момент для нащадків та одинадцятьох мільйонів читачів.
«„Я БАНКРУТ І БІДАК“, ТВЕРДИТЬ ЧАРЛІ»,— волав заголовок, у той час як текст під ним повідомляв, що прем’єр-міністрів брат живе мало не в злиднях і гине під тиском невдалого шлюбу й відомого брата. В такій ситуації «без коментарів» від Даунінг-стріт видавалося ще більш неприйнятним, аніж зазвичай.
На наступних вихідних те ж саме фото з’явилося поруч з прем’єр-міністровим відпусткуванням у значному комфорті на півдні Франції — як на англійське око, за два кроки від його захирілого брата. Посил був ясний: Генрі не можна турбувати, він не вилізе з басейну, щоб допомогти. Про те, що та ж сама газета ще тиждень тому сповіщала, наскільки глибоко залучений Генрі в розгрібання фінансових проблем Чарлі, здавалося, всі забули; аж поки прес-офіс Даунінг-стріт не подзвонив редактору, щоб поскаржитись.
— А чого ви в біса очікуєте? — прозвучала відповідь.— Ми завжди висвітлюємо обидва боки історії. Ми підтримували його, незважаючи на недоліки, протягом усієї кампанії. А зараз прийшла пора трохи відновити баланс.
Так, газети в серпні були жахливі. Справді жахливі.
Вересень-жовтень
Погіршало. Коли новий місяць — вересень — почався, лідер опозиції оголосив, що йде у відставку, щоб дати дорогу «сильнішій руці, щоб та високо тримала наш стяг». Він завжди був аж надто багатослівний, це й було однією з причин, чому його зіштовхували,— це і, звісно ж, програні вибори. Його спекались молоді, що оточували його, у яких було більше енергії й амбіцій, вони робили свої рухи тихенько, так що він майже не й здогадувався, аж поки не стало запізно. Він оголосив про свій намір піти в емоційному вечірньому інтерв’ю зі свого округу в серці Вельсу, та вже до вихідних здавалося, ніби він майже передумав під тиском своєї досі надзвичайно амбіційної дружини,— доки не збагнув, що більше не може покладатися на жоден голос у своєму тіньовому Кабінеті. А тільки-но його не стало, як усі розсипалися у красномовній похвалі своєму скинутому лідеру. Його політична смерть згуртувала його партію ефективніше, ніж будь-який з його здобутків на посаді.
Прихід нового політичного лідера наелектризував медіа й підкинув їм сирого м’яса на бенкет. Звісно, цього було недостатньо, щоб вдовольнити їх. Лишень розбурхало апетит ще більше. Одного скинули, хто наступний?
Коли Меті отримала виклик чимдуж вертатися до офісу, вона була з мамою на кухні старої кам’яниці неподалік Кетерику.
— Але ж ти тільки-но приїхала, люба,— запротестувала її овдовіла мати.
— Вони без мене не впораються,— відповіла Меті.
Здається це пом’якшило матір.
— Тато так би тобою пишався,— сказала вона, поки Меті зішкрябувала вуглик зі скибки тосту, який щойно пригорів.— А в тебе точно нема парубка, за яким ти тужиш? — весело додала вона, піддражнюючи.
— Це робота, мамо.
— Але ж... Хіба нема нікого, з ким ти познайомилася в Лондоні й хто впав тобі в око, чи щось таке? — тиснула мама, допитливо стежачи за дочкою, поки та накладала в тарілку бекон і яйця, щойно зі сковорідки.
Відколи Меті приїхала кілька днів тому, вона поводилася навдивовижу тихо. Щось відбувалося.
— Я так хвилювалася за тебе, коли ти порвала з Як-його-там.
— Тоні, мамо. У нього є ім’я. Тоні.
— Нема — відколи він став таким дурним, щоб покинути тебе.
— Це я його кинула, мамо, сама знаєш.
Не поганий тип, Тоні, аж ніяк, проте жодних амбіцій їхати на південь, навіть з Меті.
— Тож,— пробурмотіла мама, витираючи руки чайним рушником,— у тебе є хтось? У Лондоні?
Меті не відповіла. Вона визирала у вікно, ігноруючи сніданок. Цієї відповіді було достатньо для матері.
— Лише початок, правда, серденько? Що ж, це добре. Знаєш, я так непокоїлася, коли ти поїхала до Лондона. Таке самотнє, неприязне місце. Та якщо ти знайшла свою часточку щастя, тоді я рада,— вона розмішала цукор у чашці з чаєм.— Може, з мого боку так казати несправедливо, але тобі відомо, що думав про тебе тато. Ніщо не дало б йому більшої втіхи, аніж побачити, як ти влаштувалася.
— Я знаю, мамо.
— А у нього є ім’я?
Меті струснула головою.
— Це не те, мамо.
Та мати знала краще, бачила це в її обличчі, у тому, як доньчині думки блукали деінде, в Лондоні, ще відколи вона приїхала. Вона поклала руку на плече Меті.
— Усьому свій час. Тато б не натішився тобою, серденько.
Справді? Меті сумнівалася в цьому. Вона лише торкнулася рукава того чоловіка, не більше, але провела тижні, одержима
