Картковий будинок - Майкл Доббс

Вона належала до другого покоління іммігрантів, виросла в людному будинку на винайм біля Ледброук-Ґров і знала, на які компроміси треба було йти молодій чорношкірій дівчині у білому чоловічому світі. Це не надто засмучувало її; це надавало їй можливості, та вона не дозволить зірвати з себе гідність, не так.

— Він міністр закордонних справ, Пен,— запротестував О’Ніл.

— З репутацією з Євротунель завдовжки.

— Але що тобі втрачати?

— Свою самооцінку.

— Та годі ж бо, Пен, це важливо. Ти ж знаєш, я б не просив, якби так не було.

— Якої ти в дідька думки про мене?

— Я вважаю, що ти прегарна, це справді так. Я бачу тебе щодня, і ти єдине, що приносить сміх у моє життя. Але я у відчаї. Будь ласка, Пен, не питай, але... ти мусиш мені допомогти. Всього-на-всього обід, клянуся.

Вони обидва були в сльозах і закохані одне в одного. Вона знала, що йому болить просити її про таке, та з якоїсь причини у нього немає іншого вибору. Й оскільки вона його кохала, їй не хотілося знати чому.

— Добре, просто обід,— прошепотіла вона, обманюючи себе.

І він кинувся до неї й поцілував на радощах, перш ніж вилетів геть так само задихано, як і увірвався.

За п’ять хвилин він був знову у своїй кімнаті, на телефоні з Уркгартом.

— Доставку виконано й обід призначено, Френсисе.

— Чудово, Роджере. Ви були надзвичайно корисні. Сподіваюся, що секретар закордонних справ також виявить вдячність.

— Але я досі не розумію, як ви збираєтеся переконати його запросити Пенні на обід. В чому суть усього цього?

— Суть, любий Роджере, в тому, що йому зовсім не доведеться запрошувати її на обід. Він іде на мій прийом сьогодні ввечері. Ви приведете Пенні, я відрекомендую їх одне одному за склянкою-другою шампанського, і побачимо, що з того вийде. Якщо я знаю Патрика Вултона,— а я його знаю, як головний організатор,— мине не більше двадцяти хвилин, поки він запропонує їй допомогти покращити її французькі манери.

— Але мені так і не зрозуміло, до чого тут ми.

— Хай що станеться, Роджере,— а це ми мусимо лишити на розсуд двох згодних дорослих людей,— ми з вами про це довідаємось.

— Я й далі не розумію, в чому суть,— запротестував О’Ніл, досі сподіваючись, що той чоловік передумає.

— Довіртеся мені, Роджере. Ви маєте довіритись мені.

— Я вам вірю. Мушу. В мене ж і так небагатий вибір, еге ж?

— Все правильно, Роджере. Ви починаєте розуміти. Знання — це сила.

Телефон вимкнувся. О’Нілу здалося, що він зрозумів, та досі не був повністю певен. Він силувався осягнути — він Уркгартів партнер чи в’язень. Не в змозі вирішити, він понишпорив у приліжковій шафці й дістав маленьку картонку. Проковтнув кілька снодійних пігулок і звалився на ліжко повністю одягнений.

Розділ сімнадцятий

Політична посада, вона як життя. Ставлення до неї зумовлене тим, чи вступаєш на неї, чи ж ідеш з неї.

— Патрику! Дякую за ваш час,— привітався Уркгарт, коли секретар закордонних справ відчинив двері.

— У вас був дуже серйозний голос по телефону. Коли головний організатор каже, що хоче терміново переговорити на самоті, це зазвичай означає, що фотографії у нього під замком на ключі, та, на жаль, «Ньюз оф зе ворлд» мають негативи!

Уркгарт посміхнувся та прослизнув крізь прочинені двері до номера Вултона. Була надвечірня пора, шквал припинився, але парасоля посеред калюжі у прихожій Вултона свідчила про виснажливий день. Уркгарт не ходив далеко, лише на кілька ярдів від свого номера в ряді люксових бунгало, що містилися на території готелю. Їх розташували осторонь для міністрів Кабінету, які всі цілодобово тримали роту поліційної охорони, накручуючи гігантські рахунки. Місцева поліція охрестила їх «Наднормовою алеєю».

— Бажаєте випити? — запропонував добродушний ланкастерець.

— Дякую, Патрику. Скотч.

Високоповажний Патрик Вултон, міністр закордонних справ і справ співдружності її величності й один з успішних вихідців з Мерсисайду, зайнявся маленькою шафкою для напоїв, яка носила ознаки нещодавнього використання, поки Уркгарт поставив червоний міністерський кейс, який він тримав у руках, біля чотирьох кейсів, що належали його перепрацьованому хазяїну, майже на краю калюжі. Ці яскраві шкіряні кейси були ознакою будь-якого міністра, їхніми майже постійними компаньйонами, які охороняли офіційні папери, промови й інші конфіденційні речі. Секретар закордонних справ потребує кількох червоних кейсів; головний організатор, не маючи жодних конференційних промов і ніяких міжнародних криз для подолання, прибув у Борнмут з трьома пляшками дванадцятирічного солодового віскі у своєму кейсі. Ціни на напої в готелях завжди запаморочливі, пояснив він своїй дружині, навіть якщо вдається натрапити на потрібний тобі бренд.

Зараз він поглянув на Вултона через застелений паперовою скатертиною кавовий столик і розвівся на балачки.

— Патрику, мені потрібна ваша думка. В найсуворішій таємниці. Як на мене, то це має бути одна з тих зустрічей, яких ще ніколи не було.

— Господи, у вас дійсно є срані фотографії! — вигукнув Вултон, жартуючи вже тільки наполовину. Його захоплення привабливими молодими жінками вже колись заводило його на манівці. Десять років тому, коли він лише починав свою міністерську кар’єру, він відбув кілька болісних годин, відповідаючи на питання поліції штату Луїзіана щодо вихідних, які він провів у ново-орлеанському мотелі з молодою американською дівчиною, яка виглядала на двадцять, поводилась ніби їй тридцять, а виявилась на кілька днів старша за шістнадцять. Випадок лише мимохідь промайнув у пресі, та Вултон ніколи не забував тонкої межі між блискучим політичним майбутнім і обвинуваченням у зґвалтуванні.

— А може, дещо навіть серйозніше,— пробурмотів Уркгарт.— Останні тижні я вловлюю нездорові вібрації. Стосовно Генрі. Ви відчули роздратування ним у Кабінеті, а ЗМІ, здається, зовсім його розлюбили.

— Ну, гадаю, і так не було причин очікувати тривалого медового місяця опісля виборів, та дощові хмари зібралися навдивовижу швидко.

— Патрику, між нами, зі мною зв’язалися двоє членів партії з народу. Кажуть, що передчуття на місцевому рівні дуже нехороше. Минулого тижня ми програли ще на двох важливих довиборах місцевих рад; втратили, здавалося б, дуже надійні місця, і програємо ще кілька в подальші тижні.

— Срані іст-дорсетські вибори завтра. Нас і на них добряче