За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Її підхопили на руки і понесли до коня. Вона вже не просто спала. Дівчина втратила свідомість.

– Ще трохи і ти будеш в теплі, рідненька… Протримайся ще трохи… Я тебе прошу…

Остіс заскочив на коня і йому подали його маленьку сестричку. Він гнав вперед на межі можливостей бідної скотини. Гнав у місто. Там привіз її до лікаря, що тут же вигнав його і почав щось собі чаклувати над холодною, але все ще живою віконтесою.

Аж до ранку Ості місця собі не знаходив. Крутився біля дверей, згорав від очікування. Здається, що двадцяти п’яти річний юнак уже посивів. І тут, ближче до обіду, сталось диво – віконтеса опритомніла. Дуже слабка, бліда. Їй дуже пощастило, бо не довелось ампутувати пальці. А ще більше пощастило, бо зберегли життя. Лікар був справжнім професіоналом, зробив свою справу на відмінно. Та якби дівчина пробула б там ще кілька годин, то все б закінчилось плачевно. Ніхто не знав, що її застане така хурделиця.

Ості дозволили зайти до дівчини. Він присів біля ліжка і взяв її тонкі холодні пальчики у свою гарячу руку.

Дівчина хотіла щось сказати, але вийшов лише хрип і вона прикрила очі від болю. Очі Остіса набрались слізьми, він не міг дивитись на неї, коли вона в такому стані. Він був засмучений, але одночасно надзвичайно лютим. Хотів власними руками придушити тих, хто кинув її саму в лісі!

Дівчина облизнула пересохлі губи і почала крутитись у пошуках води.

– Тихіше, побережи сили. Тут лікар залишив якийсь теплий напій, сказав ліки. Будеш?

Дівчина легенько кивнула, брат допоміг їй трохи сісти і випити ліки. Їй одразу полегшало. Бо просто надзвичайно боліло горло, що й слину ковтати було важко. Вона зрозуміла, що стовідсотково захворіла, адже її тіло ламало, голова боліла, також було боляче рухати очима. З грудей вирвався кашель. Остіс нахмурився. Він взяв її за руку.

– Ти відпочивай та одужуй, а я піду, – він поцілував гаряче чоло дівчини, – мені треба знайти і покарати тих, хто з тобою таке зробив…

Ессі розширила очі і різко схопила його за руку.

– Що таке? – він вирячився на неї.

Ессі щось просипіла і нахмурилась. Хлопець нічогісінько не зрозумів і занепокоєно дивився на неї. Вона закотила очі і зробила другу спробу.

– Я-я… – прохрипіла дівчина.

– Що – ти? Якщо ти хочеш сказати, що підеш з нами, то це поганий жарт. Я тобі не дозволяю взагалі з ліжка підніматись! – твердо мовив він. Вона знову закотила очі і зробила третю спробу:

– Це я винна… – вона закашлялась. Ості стояв і досі нічого не розумів.

– У тебе температура, ти мариш, – він ніжно торкнувся її гарячого чола рукою і присів на краєчок ліжка, – ну як це ти можеш бути винна?

– Якщо… ти… трохи… почекаєш… – вичавлювала з себе слова віконтеса і злилась на те, що ті ліки мали такий малий ефект і зараз знову ніби голка в горлі, – то я… тобі… все поясню…

«Фух! Вимовила!» – із полегшенням подумки зітхнула Ессі.

– Не можна чекати! Я маю наздогнати твоїх кривдників! – дівчина вже більше не могла закочувати очі, бо то все ж було боляче, і просто дала потиличника хлопцю своєю тремтячою слабкою рукою. – Ай! Та за що?!

Він хотів встати і нарешті піти, поки ще не отримав, але тепер Ессі використала інший прийом – обійми. Проти цього в нього не було шансів.

– Що ж мені з тобою робити? – він зітхнув і накрив її руки своєю долонею.

– Просто чекай… – прошепотіла дівчина, поклала голову на його спину і прикрила очі.

Ліки були не від горла, допомогло лише те, що вони були теплі. А от температуру збивали вони добряче. Дівчина почала різко пітніти. Голова вже майже не боліла, лише досі було боляче рухати очима. Ості вона вже давно відпустила, і він, покинувши спроби піти, просто сів на крісло і заснув, адже нічка виявилась «веселою».

Зайшов лікар, аби оглянути дівчину ще раз. І приніс її спасіння – ліки для горла. То був просто якийсь цілющий трав’яний чай з медом, але як же дівчині полегшало.

Вона смакувала вже другою чашкою гарячого напою, коли нарешті прокинувся Остіс, різко вскочивши і налякавши дівчину.

– Як ти, маленька? – він підбіг до дівчини, занепокоєно подивився їй в очі і сів поруч.

– Уже краще, – просипіла вона, усміхнулась і сьорбнула ще чаю, – лікар мене ще раз оглянув, температури майже нема, ось лише горло болить, але цей чудо-напій мене просто рятує!

– Я радий це чути, – тепло посміхнувся хлопець, але ж він хотів задовольнити свою цікавість, тому серйозно глянув на неї і продовжив: – То ти тепер можеш пояснити чому не дозволяєш мені піти на пошуки?

Вона кивнула.

– Так! Так, звичайно! Це дуже важливо, тому прошу не перебивай, – вона надпила ще чудодійного чаю, – я хочу попросити тебе відкликати солдат.

– Що?!

– Послухай уважно, вони не розбійники-

– Що ти за дурниці говориш?!

– ПОСЛУХАЙ МЕНЕ НАРЕШТІ! – пошепки прокричала Ессі. Ості на неї вражено вирячився і все ж замовк. Дівчина тепер ще більше сердилась, бо знову розболілось горло, вона насупилась: – Ці люди не розбійники, – хлопець хмикнув, – вони на нашому боці… То сили опору і, як прийде час, вони нам допоможуть, але зараз треба допомогти їм…