Ожеледиця - Тетяна Брукс
Всі завмерли в очікуванні. Ліка посміхнулася: «Та звідки ж будуть заперечення, якщо тут тільки ми четверо?» Але в цей момент з коридору почувся шум, і всі озирнулися на двері. Вони були наполовину прочинені, і через щілину можна було бачити, що там зібралася купа цікавого народу. Тоді отець Патрік продовжив:
— Джордже, Дороті! Сподіваюся, ви не проти, якщо я відкрию двері і запрошу всіх бажаючих розділити з нами радість?
«Молодята» взялися за руки і подивилися один одному в очі.
— Звичайно, не проти, — з хвилюванням у голосі промовила наречена.
Капелан підійшов до дверей і відчинив її навстіж.
— Проходьте, будь ласка, проходьте!
У кімнату, накульгуючи, човгаючи ногами і штовхаючи перед собою ходунки, потягнулися люди похилого віку — мешканці будинку. Деяких з них санітари завозили в колясках. Лаврентій радісно посміхнувся і подивився на Ліку. У неї знову очі були «по шість копійок».
— Дивись, вони всі причепурилися. Бабусі нафарбувалися й причесалися, ніби були запрошені на весілля, — пробурмотіла вона. — Але ж твій батько казав, що нікого не запрошував.
— Вони тут всі, як одна сім’я, — відповів Лавр. — Всі все про всіх знають, і я впевнений, що вони приготували «молодим» свято. Це сенс їх життя тепер. Так, не діти, які працюють, дуже зайняті і хоч і люблять своїх батьків, не мають можливості приділяти їм достатню кількість часу, не онуки, яких арканом не затягнеш до людей похилого віку, з якими нудно і які пахнуть старовиною, а вони самі, розумієш? Вони живуть кожен день, як останній.
Нарешті всі знайшли собі місце в кімнаті, що за одну мить перетворилася на залу одружень, і отець Патрік продовжив:
— Оскільки ні в кого немає заперечень, я прошу вас, Джордже Скотт, повторювати за мною. Дороті, я беру тебе за дружину відтепер і назавжди…
Джордж повторив…
…І клянусь бути з тобою і в кращі дні, і у важкі…
…В багатстві і в бідності, в здоров’ї і у хворобі…
…Щоб любити тебе і плекати…
…Поки смерть не розлучить нас…
…Я віддаю тобі своє серце…
— Тепер ви, Дороті.
Коли жінка повторила клятву за отцем Патріком, він продовжував:
— Дороті, я даю тобі це кільце як символ моєї любові…
…З усім, що я є, і всім, що є у мене…
Джордж повторив і надів на палець Дороті обручку з білого золота. Рука її тремтіла. Голос теж:
— Джордже, я даю тобі це кільце як символ моєї любові, з усім, що я є, і всім, що є у мене. І клянуся любити тебе завжди… поки смерть не розлучить нас, — додала вона, дивлячись йому в очі.
Отець Патрік швидко-швидко закліпав віями, потім дістав сяючу білизною хустку і торкнувся нею своїх очей. Він гордо підняв голову і голосно промовив:
— Оголошую вас, Джордже і Дороті, чоловіком і дружиною! Наречений, ви можете поцілувати наречену…
Кімната вибухнула оплесками, і публіка почала ворушитися.
— Вітаємо! Вау! Чудово! — вигукували сусіди, друзі і члени сім’ї «в одному флаконі», а точніше жителі і працівники будинку «життя з асистентом», а простіше — будинку для літніх людей «Горизонт».
Потім усіх запросили пройти і проїхати у прибрану до весілля їдальню, де «молодих» чекав весільний торт, який вони за американським звичаєм повинні були розрізати і роздати гостям. Але перед цим невгамовні бабусі, вишикувавшись у майже ідеальну лінію, зажадали від нареченої, щоб вона кинула свій букет.
— Ти ж не думаєш, Дороті, що більше ніхто заміж не хоче! — заявила Лінда — велика вісімдесятип’ятирічна фарбована брюнетка з усе ще помітною талією і широкими стегнами.
— Так! Так! Букет! Букет! — зажадала уся жіноча публіка, тобто більша частина присутніх.
Чоловіча половина теж не поспішала йти. Вони вишикувалися під стіною і з легкими усмішками спостерігали за тим, що відбувається. Такі речі не змінюються з роками — коханню всі віки підвладні.
Букет упав прямо на коліна Мелані, котра сиділа у кріслі. Їй було 99 років! Тіло її висохло, голова мимоволі опускалася вниз — мабуть, жінці важко вже було її тримати. Але на губах її яскравою плямою червоніла помада — замолоду Мелані була яскравою блондинкою і користувалася червоною помадою, копіюючи Мерилін Монро. Не збиралася вона міняти свій стиль і тепер.
Як тільки букет опустився на коліна Мелані, публіка заревіла і заплескала в долоні. Старенька здригнулася, каламутними втомленими очима подивилася на букет і… притиснула його до грудей худими, схожими на гілки висохлого дерева руками. По її щоках, заповзаючи у глибокі зморшки, потекли сльози…
Вбивця vs Борейко
Дні вже довшали, але до сьомої вечора у кімнату все одно заповзала сутінь. А від того й думки вкривалися якимось сірим смутком і неспокоєм.
«І куди вона поділася? Хто міг її забрати? Може, просто випала? Треба знайти… І тут немає… І тут… Хммм… Ні, випасти вона не могла. Може, той товстий, як пивна бочка, слідчий забрав? Він все дивився на неї, правда, нічого не питав. Ні, здається, щось запитував. Чорт, не пам’ятаю, що. Пам’ять підводити стала. Але він точно нічого не зрозумів. Треба було заховати, хоча б наступного дня. Але як же було приємно бачити, як ці ідіоти дивляться прямо на неї, і їм навіть у голову не приходить, що це знаряддя вбивства. Хі-хі-хі… Ні, вона, здається, була на місці після того, як він пішов… Який же він був противний — усе сновигав, сновигав, питав, питав. Недоумок! Усі вони недоумки! І цей патлатий — теж недоумок. Бач, розпустив кучері, наче баба! Тьху… Усі вони там такі… А може, це він? Він теж усе розглядав… От не пам’ятаю, була вона тут, коли він приходив, чи ні? Треба буде подзвонити тому слідчому, дізнатися, як справи. Чи ні, краще зателефонувати цьому патлатому і налякати. Хоча ні, йому не треба — він все одно довго не проживе. Чи на своєму Майдані кулю піймає, чи зі своїми друзями весілля з кістлявою відгуляє. Так навіть краще, користі більше.
