Ожеледиця - Тетяна Брукс

На той час, коли літак підлітав до аеропорту Амстердама «Схіпхол», Ліка була банально п’яна, і почуття страху покинуло її. Зате назовні рвалася цікавість. Вона помінялася місцями з Лавром і тепер сиділа біля вікна й щосили витріщалася спочатку на білі хмари, потім на воду, канали і вітряні млини-генератори перед самою посадкою. Неприпустимо голосно сміялася, коли літак потрапляв у повітряні ями, і без кінця засипала Лавра питаннями. Слава богу, що вже не саму себе.

— Ой, дивись, Лавре, дивись, що це? А це для чого? А це озеро? А чому воно чорне? А що буде, якщо…

Лавру, з одного боку, було цікаво спостерігати за дорослою жінкою, хоч і молодою, яка поводилася, як дитина, а з іншого — трохи соромно. Він намагався відповідати тихо, нахилившись ближче до її вуха, даючи зрозуміти, що слід було б зменшити гучність. Але Ліка «натяків» не розуміла, і він, виправдовуючись, вибачався перед оточуючими, бурмочучи щось на зразок «перший раз», «exited» (збуджена) і «excuse us, please» (вибачте нас, будь ласка).

Аеропорт «Схіпхол» вразив дівчину, котра вперше вирвалася за межі України, своїм розміром, чистотою і туалетами. Кахель у них відображав людей і валізи, як дзеркало, умивальники сяяли білизною і пахло свіжим зеленим яблуком. «Як? Мільйони людей проходять тут щодня, а у них так чисто! Так ми в дитячому садку не можемо домогтися такої стерильності», — Ліка стояла біля умивальника і не могла відірвати від нього погляд.

«Де у них, чорт візьми, кран? А це що? Ага, це контейнер з рідким милом. Так… Але як же воду включити? І немає нікого, щоб подивитися». У цей час з кабінки вийшла чорна, вміло нафарбована і стильно одягнена молода жінка на каблуках сантиметрів під п’ятнадцять. Вона намагалася не дивитися на розгублену Ліку, але її повні яскраво-червоні губи торкнула ледь помітна посмішка. Це була навіть не посмішка — так, невеличка хмарка. Жінка видавила трохи мила з контейнера (там виявилася пінка), потерла його між долонями і просто підставила руки під хромований носик. З крана потекла вода. «Ось це так! Ось це технології! Уявляю, що подумала про мене ця чорна красуня!»

Помивши руки, Ліка вийшла з туалету. Її вже чекав Лавр.

— Я відчуваю себе ідіоткою, — кинула вона, ковтаючи сльози.

— Не варто, — заспокійливо промовив попутник. — Люди в Європі і Штатах більш лояльні і, хай тобі це здасться дивним, доброзичливіші, ніж у нас.

Схоже, він припускав, а може, навіть здогадався, що сталося. Але як?

— Це наш пострадянський менталітет передбачає, що ти повинен знати все, і якщо чогось не знаєш, то тобі повинно бути дуже соромно. А тут не так. Тут не було ідеї всебічного комуністичного виховання. Вони навіть не намагаються все знати. Вони вважають, що кожен повинен знати те, що потрібно йому, але знати це він має добре. Так що не переживай.

— А-а-а, — тільки й змогла вимовити Ліка.

Вони випили по чашці кави, від ціни якої у Ліки перехопило подих: два з половиною долара за малесеньку чашечку еспресо?!! Тож вона навідріз відмовилася заходити у Д’юті фрі молл. Навіть дивитися не бажала на всю цю брендову розкіш — звідки у неї такі гроші? Тож наступні дві години вони з Лавром вбивали, сидячи у залі очікування. Добре хоч, що працівники аеропорту почали проводити інтерв’ю для посадки на літак до Сіетла за півтори години до відправлення, а тоді заходилися знову сканувати речі й пропускати людей через металодетектор.

Вмостившись у літаку, Ліка тільки й встигла подумати: «Боже, майже десять годин у повітрі…» — і чи то від випитого коньяку, чи від втоми, чи від емоційної напруги заснула. Лавр же, пам’ятаючи про її, м’яко кажучи, неадекватну реакцію, вирішив її не турбувати. Після того, як літак злетів, він закрив ілюмінатор, опустив спинку крісла, вкрив свою помічницю, котра мило сопіла, пледом і розслабився сам. Тож друга частина польоту пройшла без пригод. Прокинувшись, вони, начепивши навушники, дивилися фільми — кожен свій, їли, пили каву і кока-колу. Ліка була тихіше води, нижче трави. Лавр не став питати, чому.

У Сіеттлскому аеропорту Такома їх чекала машина. Біля неї стояв високий спортивного вигляду інтелігент років сорока. Побачивши професора з дівчиною, він рушив їм назустріч.

— Оh! How are you, Lavrentiy? (О! Привіт! Як ти, Лаврентію?)

— I’m fine. Let me introduce you my friend Angelika (Лавр на американський манер зробив наголос на другому складі) (Я чудово. Дозволь мені представити тобі мою подругу Анжеліку).

— Nice to meet you, mе-еm, I’m David (Рад познайомитися з вами, мадам. Я Девід), — зустрічаючий простягнув Ліці руку.

— Me too. Me Lika, — тільки й змогла промимрити дівчина, з горем навпіл підібравши слова, а сама подумала: «Треба ж, який приємний підтягнутий чоловік. А я, вже не пам’ятаю де, чула, що в Америці все товсті… От уже дійсно не слід вірити всьому, що говорять!»

Їхали хвилин сорок. Девід зупинив машину і вийшов. Анжеліка вистрибнула теж, ледь не прибивши своїми дверцятами Лавра, який збирався допомогти їй. Він тільки докірливо похитав головою. Дівчина очима «по п’ять копійок» витріщилася на висотну світло-сіру будівлю з гострим піком зверху.

— Що це?

— Готель.

— Хілтон?

— Так, а що?

— Ми що, тут жити збираємось? — очі Ліки, здавалося, зараз вистрибнуть з орбіт. От тільки незрозуміло, куди — всередину чи подалі від сяючого чистотою і шиком холу готелю. Вона навшпиньки йшла за Лавром і Девідом і дихала через раз. Хіба могла вона подумати, що колись поїде в Америку і буде жити в знаменитому на весь світ готелі «Хілтон», у якому живуть одні мільйонери!

— Так, — все ще не розумів хвилювання дівчини Лавр, — нам тут забронювали номери. — І він знову переключився на обговорення з Девідом якихось питань майбутньої конференції, на деякий час зовсім забувши про Ліку.

Девід провів їх до ліфта, міцно потис руку Лаврентію, і ще раз сказавши, що йому було приємно познайомитися з Анжелікою, пішов. І тільки тоді, відкривши двері номера, виголосивши, як ні в чому не бувало: «Це твій номер, а я буду поруч» і почувши у відповідь не вигук радості, а важке зітхання, Лавр подивився на Ліку уважніше. Вона застигла перед відкритими дверима у двокімнатний напівлюкс і швидко-швидко кліпала.