Ожеледиця - Тетяна Брукс
— Розумію. Усе?
— Ні, не все. У тому-то й справа, що не все! Я повернувся у кімнату й відправив Валерія додому. Тоді вирішив піти до Аліни й допомогти їй. Але коли повернувся, вона вже лежала… і не ворушилася…
— І ви нічого не помітили незвичайного? Хтось був у кімнаті? Антон?
— Ні, не Антон. Нікого не було. Хоча…
— Що?
— Я помітив якусь тінь біля кімнати моєї матері. Справа в тому, що є окремий вхід через її частину будинку. Вона вже спала, але хтось міг пробратися в будинок через той вхід і так само непомітно вислизнути… Це міг бути і Гаєвський, до речі.
— Чому ви не сказали про це?
— Тому, що не хотів лякати матір. Вона стара слабка жінка. Ви уявляєте собі, що б вона відчувала, якби знала, що хтось чужий може увійти до неї в кімнату з вулиці, поки вона спить? Ви собі це уявляєте?
— І вона що, не прокинулась би? Зазвичай люди похилого віку сплять чутливо.
— Вона іноді приймає снодійне.
— Зрозуміло. Але навряд чи це був Антон. Навіщо йому тоді повертатися?
— Ну, не знаю, — видихнув Шмідт, дістав хустку й витер спітніле чоло і шию. — Може, хотів переконатися, що вбив… Убивці ж часто повертаються на місце злочину…
— Так, капітане, — долучився до розмови генерал. — Ви дізналися все, що хотіли? Ідіть працюйте, шукайте вбивцю.
— Слухаюсь, товаришу генерал! — чітко відрапортував Борейко і, повернувшись до Шмідта, м’яко сказав. — Спасибі за те, що прийшли і розповіли все.
— Ідіть, Олександре Івановичу, йдіть, — повторив Євген Дмитрович, і вже коли Борейко відкривав двері, додав: — І ніяких протоколів. Ви чуєте мене, капітане? Ніяких протоколів!
Борейко вийшов з кабінету і тихо причинив за собою двері.
— Оце так-а-а, — протягнув він у відповідь на запитальний погляд доглянутої секретарки. — Прямо американські гірки якісь…
Hello, America!
Вперше у житті Ліка сиділа в літаку. Вона з усіх сил вчепилася у підлокітник крісла, так що побіліли кінчики пальців, і намагалася не дивитися на Лавра. У вікно теж не дивилася — не могла уявити собі, що раптом не побачить того маленького клаптика землі, що підглядав за нею через ілюмінатор. «Краще б він взяв квитки в економ-клас, — думала вона, — посередині. Там ряди з трьох крісел, і коли сидиш біля проходу, не видно, що землі під тобою немає. А то в цьому першому класі — жах!»
Дівчина й уявити собі не могла, скільки людей мріяли б опинитися у першому класі літака однієї з найкращих інтернаціональних авіаліній KLM. Широкі зручні крісла, які дозволяють відкинутися назад майже до горизонтального положення, а заодно і витягнути ноги вперед, вишколені усміхнені стюардеси, готові прибігти до тебе на першу вимогу, теплі ковдри, wi-fi, алкогольні напої і смачна їжа… Але вона оцінити всі ці блага не могла. «Господи, як же ця гора заліза збирається летіти у повітрі? — вже вкотре запитувала сама себе. — Цей теж… Мабуть, сидить і либиться… І навіщо я тільки погодилася?
— Ліко! Ось візьми, випий! — перед її обличчям матеріалізувався келих з якимось жовто-коричневим, на перший погляд в’язким напоєм. «Лікер чи що? — подумала. — Він же знає, що я ненавиджу лікери». Хоч і надсилу, та вона все ж примудрилася відірвати одну руку від підлокітника, швидко схопила келих і залпом випила, так і не зрозумівши, що то було.
Гучномовець у салоні щось віщав, а маленький екран, вбудований у спинку крісла попереду, демонстрував, як слід рятувати себе при різних випадках форс мажору: як застібати і розстібати ремінь безпеки, як надягати кисневу маску і де знаходиться life west (рятувальний жилет) на випадок, якщо літак впаде у воду. Від цього ставало ще гірше. Ліка закрила очі.
Здавалося, думки в голові збожеволіли — вони розмовляли самі з собою. Ставили запитання і самі ж на них відповідали. «І на фіга ця маска, якщо літак буде падати? А й не на фіга! Просто буде чим зайнятися, поки хряснешся об землю. І щоб потім хоч по залишках у кріслі можна було визначити, хто ти. А ремінь цей навіщо? Прив’язуєш сама себе до крісла, наче божевільну! Хіба ремінь допоможе, якщо раптом відмовить двигун? Звичайно, не допоможе! Господи, невже це крісло, до якого я себе добровільно прикувала, буде моїм останнім притулком? А щодо рятувального жилету, то взагалі вже сміхота! Уявляю: впали ми в океан, крила відвалилися, всі йдемо на дно, а ти сидиш тут така, витягаєш мішечок з-під сидіння, розпаковуєш його, як новорічний подарунок, дмеш у трубочку і застібаєш ремінці!»
— Лавре, а ще можна? — прохрипіла Ліка, не повертаючи голови. Поки її думки грали в питання і відповіді, вона відчула, що руки вже не так сильно стискають ручки крісла — вони потеплішали і трохи розслабилися. Вона навіть примудрилася частково повернути голову у бік Лавра, щоб взяти келих.
— Це що? — запитала.
— Коньяк, — сказав він лагідно, навіть співчутливо, без тіні глузування.
— Справді? — вона посміливішала настільки, що заглянула йому в обличчя. Погляд його темно-карих очей був турботливий. Він, виявляється сам здогадався, що їй ще знадобляться «ліки», і тримав два келиха: один для неї, другий для себе. Простягнув їй найближчий і легенько торкнувся його своїм.
— Ти смілива дівчина. Я тобою захоплююсь. За тебе, — прошепотів він і, нахилившись, поцілував її у скроню.
Після другої порції «ліків від стресу» думки стали поводитися пристойніше. Вони, як мінімум, намагалися не панікувати: «Цікаво, скільки людей сиділо у цьому кріслі? От-от! Стільки людей сиділо, і всі залишилися живі! Цікаво, а маски вони щоразу нові вішають, чи хтось вже дихав у неї переді мною? А яка різниця, якщо ти думаєш, що вони тут тільки для того, щоб зайняти твої руки і мізки в момент падіння? Ну, чому відразу падіння? Хіба мало чому салон розгерметизуватися може? Хоча можливо, ними взагалі жодного разу ніхто не користувався. Ніколи. А якщо придумали такі жилети, то, напевне, вже хтось врятувався з їх допомогою… Та й стюардеси літали на цьому літаку вже багато разів, і нічого…»
Вона крадькома подивилася на Лавра. Він щось зосереджено розглядав за склом ілюмінатора. «І взагалі, скільки жінок марили тим, щоб померти в обіймах чоловіка своєї мрії! А
