Ожеледиця - Тетяна Брукс

— То я досі головний підозрюваний? — розчаровано поцікавився Антон.

— Підозру з вас, пане Гаєвський, ніхто поки не знімав.

— А ви розмовляли з Нінель Георгіївною?

— Знаєш, Антоне, — замість відповіді почав розповідати Борейко, — я вчора дивився новини по телевізору, і тебе випадково камера вихопила… Я побачив, як ти витягав хлопця з Будинку профспілок… Не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти, хто ти є і що міг зробити, а чого ні. Але порядок є порядок. Я пропоную оголосити перемир’я. Га?

— Та ви прямо в точку! — втрутився у розмову Лавр. — Ті, хто стріляють у людей, яким присягали, теж попросили про перемир’я. Бачите он того мужика? Його водою поливали… Голого… А на термометрі мінус двадцять було. Не знаю, як він не помер від переохолодження чи від сорому…

— Це ви для чого мені розповідаєте, Лавре Георгійовичу?

— Та для того, що не може бути ніякого перемир’я. Або ви вірите Антону, що він не вбивав, або ні. Якщо вірите, то розкажіть йому, сказала Нінель Георгіївна, хто вбив, чи ні? А якщо не вірите… Тоді зрозуміло, навіщо ви приїхали…

— Будете? — замість відповіді Борейко дістав пляшку пива і простягнув у напрямку трійці. У нього як слідчого, мабуть, звичка така професійна — не відповідати на питання, а лише запитувати.

— Ні. Тут сухий закон.

— Ну, а я вип’ю. Я на сухий закон не підписувався, — він взявся за горлечко пляшки, завмер на мить і розвів руки. У правій залишилася відкрита пляшка, а у лівій — кришка, яку він покрутив між пальцями, озираючись у пошуках відра для сміття. Не знайшов і поклав кришку собі в кишеню. Приклався губами до шийки коричневої пляшки. — Г-г-л… г-г-л… г-г-л… — спустошив її рівно наполовину, поплямкав губами, пробуючи на смак чи то пиво, чи слова, які збирався сказати, і тільки після цього продовжив: — Ну, припустимо, вірю. Тільки мені ж це ще довести треба — справжнього вбивцю знайти. Та й права я не маю обговорювати з підозрюваним чи ще з ким таємниці слідства. Це зрозуміло?

— А сюди ви навіщо приїхали?

— Так сказав же: ось одяг привіз! Кожух тут у мене, куртка тепла. І харчі… Сусідка ось напекла, — він дістав з величезної картатої сумки поліетиленовий кульок з пиріжками, ще один з млинцями і третій з ковбасою.

— Ой, ковбаска! — зраділа Ліка. — Можна?

— Взагалі за правилами Майдану на кухню віднести треба, — втрутився Антон. — Але добре, давайте по одному візьмемо, а решту я віднесу хлопцям.

— …І поговорити треба, — не звертаючи уваги на те, що його перервали, продовжував Олександр Іванович.

— Я віднесу, — похопилася Ліка, — а ви побалакайте.

— Встигнеться. Я з вами до завтра постою — хочу теж… свою частку… Ну, скільки можу, — Борейко допив пиво, піднявся і, кинувши «Піду роззирнуся», пішов.

Він не міг повірити у те, що бачив: вулиці почорніли від вогню і кіптяви, повітря пропахло димом і паленим білком, замість звичної бруківки під ногами була земля, що здавалося мармуровою від червоних і чорних розводів пролитої крові. Йдучи революційним Хрещатиком, Олександр Іванович все більше супився.

Перемир’я тривало цілий день, хоча ніхто в нього не вірив. Іноді на мітингувальників лили воду або кидали шумові гранати. У відповідь летіли каміння й лампочки, вщерть наповнені меленим чорним перцем. Якийсь умілець змайстрував катапульту, яка стріляла камінням, пляшками з водою і горючою сумішшю і тими самими лампочками, і хлопці тренувалися.

Пройшов слух, що деякі працівники СБУ подали заяви про звільнення з посад у зв’язку з ситуацією в Україні. Заяви ті не було прийнято, але працівники сказали, що відмовляються виконувати свої обов’язки, поки на вулицях Києва не перестануть вбивати жінок і дітей.

Ближче до вечора оголосили, що київський метрополітен частково відновив роботу. Раніше влада зупинили роботу метро, щоб на Майдан не можна було доставити свіжі сили. Проте це не завадило львів’янам дістатися до центру Києва, адже відомо: хто хоче чогось досягти, той шукає шляхи, хто не хоче — причини… Прибулі розповідали, що бачили, як на вулицях столиці лютували так звані тітушки — бритоголові молодчики, з вигляду дуже схожі на кримінальних відморозків. Вони хапали і били всіх, хто випадково або у справах опинявся у центральних районах міста.

У той день на вулиці Інститутській, де проти бійців спеціального призначення пліч-о-пліч билися айтішник, професор сільськогосподарської академії, вихователька дитячого садка і слідчий з особливо важливих справ, загинуло понад сто осіб.

«Небесна Сотня» — так стануть називати люди сміливців, які власним життям заплатили за право українців рухатися далі, а не зависнути у так званому «совку», Країні Рад, яка не проіснувала навіть 100 років. Їх зброєю були щити, палиці і каміння, коктейлі Молотова проти автоматів і гранат, якими забезпечили навіть працівників дорожньої автоінспекції. Та незважаючи на нерівні сили, протест закінчився на користь народу.

Трохи пізніше весь світ облетіло страшне відео розстрілу мітингувальників. Беззбройних людей одного за одним вбивали снайпери. «Гей, пливе кача по Тисині», — тужила країна, прощаючись з героями…

Лише наступного ранку у Борейко з’явилася можливість поговорити з Антоном. Олександр Іванович бачив, як той лізе у саме пекло, наражається на кулю. Він кілька разів відтягував його, рятуючи йому життя, але замість слів подяки наштовхувався на сповнений докору впертий погляд. «Може, він наривається на кулю, бо все-таки винен? — промайнуло в голові. — Ні, не може такого бути!» — відразу відрубав він отруйну думку.

Залишившись з Антоном наодинці, слідчий запитав:

— Ти казав, що ходив до Нінель Георгіївни. Про що ви розмовляли?

— Ні про що, власне, — Антон похитав кучерями, які вже зовсім не нагадували кучері херувима. Швидше навпаки: замурзане обличчя, перетягнуте жовто-блакитною стрічкою прокопчене волосся сіро-буро-малинового кольору, що падало на лоб, палаючі обуренням очі видавали у ньому місцевого «повсталого титана». — Ми пом’янули Алінку. Вона розповіла про фотки… Ну, ті, що на стіні. Уявляєте, вона теж бувала у Львові!

— А чому це тебе здивувало?

— Так я ж родом звідти! Ми, виявляється, земляки. Певне, тому вона єдина не заперечувала проти того, що ми з Аліною були тут, на Майдані.

— А ще? Ще що-небудь тебе «зачепило»?

— Ні. Не знаю… Може… Я просто взагалі відчував себе не в своїй тарілці. Там же всі мене вбивцею вважали… крім Нінель Георгіївни. Вона сказала, що знає, що це не я вбив. І навіть знає, хто… Тільки не скаже мені… Сказала, що я сам скоро дізнаюся…

— Зрозуміло. Спасибі, Антоне. Мені треба додому — справи.