Ожеледиця - Тетяна Брукс

— Господи, Ліко, що трапилося? Щось не так?

— Все не так, — ледве ворушачи губами, шепотіла вона. — Все не так! Так не можна… Навіщо! — і щось ще в тому ж дусі.

Тепер була черга Лавра впасти у ступор. І він, звичайно, зрозумів усе по-своєму.

— Якщо тобі не подобається номер, ми можемо замінити його на люкс. Мені буде легко доплатити різницю. Просто організатори конференції завжди бронюють півлюкси…

— Це на-пів-люкс? — повільно, по складах видавила з себе Ліка.

— Так, — ще більше розгубився Лавр від того, як вона це вимовила.

— Я думала, це супер-люкс якийсь! Лавре, навіщо мені одній дві кімнати? Давай візьмемо що-небудь простіше.

І тут він все зрозумів. Зрозумів і готовий був розреготатися, та поглянувши на нещасне обличчя дівчини, вчасно зупинився.

Він фізично відчув її розгубленість, уявив, як вона може почуватися у цих напівхоромах. Це він, розбещений батьком-американцем і частими відрядженнями у країни Європи і США, сприймає все як цілком звичайне, а їй, напевне, все це здається неймовірно амбітним і таким, що зобов’язує до чогось.

— Ліко, — звернувся він до неї серйозно. — Тебе це абсолютно ні до чого не зобов’язує. Просто тут так живуть. Американська академія, яка запрошує мене читати лекції, завжди резервує такі номери. У них, розумієш, такі правила.

У цей час портьє привіз валізи, і вони змушені були зайти всередину. Лавр допоміг Ліці поставити валізу на спеціальну підставку, запропонував «не паритися» через дрібниці, а сприймати все як є і насолоджуватися можливістю дізнатися, що красиво жити — це зовсім непогано, прийняти душ і переодягнутися до вечері, на яку він її запрошує. Ліка кивнула, і Лавр пішов до себе в номер влаштовуватися, приймати душ і переодягатися.

— Та-а-ак, і що ж це за дурниці такі? — промимрила сама собі дівчина і втомлено опустилася на стілець. — Що за плутофобія така? Он які розумні слова знаю, а відчуваю себе, як якась побита голодна собачка, якій несподівано дали повну миску їжі. Лавр правий — треба перестати бути бідною. Адже бідність визначається не кількістю грошей, а тим, як ти себе відчуваєш. Напевне, є люди, у яких ще менший заробіток, ніж у мене, а спробуй їм сказати, що вони бідні — образяться. Не в грошах щастя, — Ліка реготнула. — Правильно, а у їх кількості. Е-е… так недовго і звикнути до такого шикарного життя. А потім повернуся у свою однушку і буду марити шикарним номером готелю… Господи, але ж у глибині душі мріяла…

Дівчина піднялася і увійшла в іншу кімнату. Це була спальня. Світла шафа кавового кольору з величезним, на всю її шир дзеркалом абсолютно приголомшливо виглядала на тлі синьо-блакитної стіни. Широке, акуратно застелене — жодної зморшки — ліжко Queen. Дві тумбочки зі світильниками на них, маленький безшумний холодильник з міні-баром… Думки знову почали панікувати: «Значить, з одного боку мріємо про красиве життя, а як тільки отримуємо його, забиваємося у дальній кут і відчуваємо себе скривдженими. Що це? А нічого! Убогість і стереотип! Ну, стереотип — зрозуміло. Нас змалку вчили, що багатство — це погано, а всі багаті — гади. А чому, власне, гади? Та нічому! Звідси і убозтво. Мріємо про одне, а живемо по-іншому. Але хіба можна у нас так жити? А чому не можна? Лавр же живе! І ще це…»

Вона підійшла до дзеркала, глянула на себе. На неї уважно й вивчаюче дивилася трохи втомлена, але дуже приємна молода особа. Пильніше заглянула собі в очі, адже всім відомо, що вони — дзеркало душі. У карих з яскравими зеленими розводами очах не було ні страху, ні тієї щенячої побитості, про яку вона думала. У них горів вогонь непокори і — чого вже там! — революційності: «Я ж мріяла з ним… мріяла. Багато разів уявляла собі, як це буде — саме в такому красивому місці, на красивому ліжку. А тепер що? А тепер: «Ти мені нічим не зобов’язана…». І що робити? Як що робити? Звикати! Мріяти і…»

Ліка не встигла вирішити, що робити далі — її відволік дзвінок телефона. Вона побігла до апарата і завмерла, втупившись у нього. «Ой, а що, як це консьєрж? А я ні бум-бум по-англійськи… Він буде щось говорити, а я…» Телефон дзвонити перестав, зате застукали у двері. Ліка попленталася відкривати.

За дверима стояв причепурений Лавр. Він був одягнений, причесаний, поголений і світився променистою посмішкою. Та коли побачив Ліку, та посмішка сповзла з його обличчя.

— Ти не готова? — заклопотано-розчаровано спитав він. — Я дзвонив, але ти трубку не взяла.

— Я… Я… — Ліка відчувала себе повною ідіоткою. Вона витратила цілу годину на слиняво-сопливі роздуми замість того, щоб дати лад своєму зовнішньому вигляду.

Лавр впевнено увійшов у її номер.

— Я посиджу тут, — він пройшов до кімнати і сів у крісло. — Ти не звертай на мене уваги.

Ліка кивнула. Відкрила свій чемодан, дістала з нього свіжу білизну. Що вибрати? Біле? Чорне? Рожеве? Та яка різниця? — Все одно показувати нікому! Шампунь і рушник вона теж взяла з собою — хто його знає, як у них в Америці? Повісила на плічки пару блузок і спідницю, щоб розпрямилися, і пішла у ванну кімнату. Там її чекало ще одне потрясіння. Там все було: і два набори різного розміру рушників, і шампунь, і кондиціонер, і мило, і навіть лосьйон для тіла. «Так… Спокійно… Звикай, Ліко. Мріяла? — На».

Вона цілих півгодини хлюпалася в душі. Мастилася кондиціонером, лосьйоном і сушилася феном, який теж там був. Натягла одяг, з допомогою туші та легкого блиску для губ навела красу і сміливо, як їй здалося, зробила крок назустріч новому.

Лавр підвівся їй назустріч і якось ніяково посміхнувся. «От ідіот! — вилаяв сам себе. — Вбрався, як нова копійка! Забув, що дівчинка вихователькою в дитячому садку працює, і не в Америці, а в Україні. Сама все собі оплачує. Запропонувати їй купити що-небудь пристойне?… Ні, мабуть, образиться. Та хай, потім щось придумаю. Сьогодні відпочиваємо».

— Сьогодні відпочиваємо, — сказав весело. Мабуть, аж занадто весело. — Ти чудово виглядаєш.

— Дякуємо, — зніяковіла Ліка.

Лавр відчув, як вона зніяковіла. «Може мені переодягнутися? Ні, здогадається — вона розумна. Втім, навіть у такій сукні вона буде непогано виглядати на тлі деяких дам, які, напевне, з’являться у брюках, а то й взагалі у джинсах».

І Лавр мав рацію: незважаючи на те, що перша організована академією вечеря