Українська література » » Ожеледиця - Тетяна Брукс

Ожеледиця - Тетяна Брукс

---
Читаємо онлайн Ожеледиця - Тетяна Брукс
він побачив фотографію на стіні. Вона була прикрита вишитим рушником, тож Георгій подумав, що там захована якась дорога ікона. Він заглянув під рушник. Юстина опустила очі. Там була фотографія, з якої на Георгія дивилися сама Юстина, Гнат, а між ними, обнявши батьків за шиї, широко посміхався хлопчисько років десяти-дванадцяти.

— Син… — задумливо промовив Георгій. — Твій Гнат повіз ховати пацана! Йому що, вже дванадцять?

— Якщо не пам’ятаєте, — звернувся Борейко до слухачів, котрі буквально вклякли від жахливих подробиць, які так колоритно описував слідчий, — десь у цей час Сталін підписав наказ про те, що можна розстрілювати дітей з дванадцяти років. Втім, товариш комісар не став мудрувати — просто забрав з собою Юстину, вирішивши, що чоловік повернеться і, природно, захоче врятувати дружину. Прийде, нікуди не дінеться! Але йому так хотілося швидше заволодіти гордою українкою, що він у той же вечір наказав привести її в його кабінет на допит. Результат допиту ви бачили на фотографії, — зовсім тихо промовив Олександр Іванович, підсунувши до Лавра і Ліки знімок, де лежала понівечена жінка, а над нею, поставивши на неї ногу, стояв Георгій Ісаакович Лерман. — Мабуть, горда жінка не здавалася, і він почав її катувати. Цілком імовірно, крім того, що він просто хотів її фізично, він намагався дізнатися, куди її чоловік повіз хлопчика. Думаю, він сп’янів від влади над нею і крові. Проте вона йому, схоже, нічого не сказала.

— Так це… — покрилася холодним потом Анжеліка. — Це не може бути мама Антона.

— Ні. Це його бабуся.

— А дівоче прізвище Нінель Георгіївни — Лерман, так? — зробив очевидний висновок Лавр. — Ще коли я був у Нінель Георгіївни, я звернув увагу на фотографію, де вона, маленька, разом зі своїм батьком. Він був у формі НКВД.

— Але навіщо вона вбила свою внучку? І Антона…

— Справа у тому, що коли Гнат повернувся і дізнався, що трапилось, він убив Лермана. Його спіймали і розстріляли як ворога народу на очах у дівчинки, щоб вона знала, як розправилися з убивцею її батька. Вже не знаю, за якими генетичними законами, але склалося так, що Антон дуже схожий на свого діда: ті ж великі блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками, від чого вони здаються сумними, те ж довге кучеряве біляве волосся. Вона впізнала його. Бідна старенька…

— Бідна?! — обуренню Ліки не було меж. — Бідна старенька? Вона вбила не тільки свою онучку і Антона, а ще й свого правнука — ненароджене безгрішне створіння. Його за що?

— Він був частиною тієї людини, яка вбила її батька. Вона не могла допустити, щоб ідею, яка була сенсом життя її батька і її власного життя, знехтували. А бідна тому, що все життя берегла у собі ненависть, носила її з собою всюди, думала про неї, плекала. А тут Майдан… Боротьба українців за незалежність… Тут вона й «посковзнулася» перший раз. А як тільки побачила Антона — «впала». Її ненависть проросла, заколосилась, розквітла і визріла кривавим плодом помсти. Я все зрозумів, коли побачив фотографії, які Антон розглядав перед смертю. Він теж здогадався, і теж не відразу. Стара запросила його до себе і запропонувала пом’янути внучку, а оскільки пити горілку, куди вона ввела отруту, Антон відмовився, запропонувала забрати пляшку з собою. Вона вірно розсудила, що рано чи пізно хлопцеві захочеться випити. Можливо, навіть розділити випивку з вами. Це теж гріло їй душу, ви ж теж були на Майдані, значить, теж вороги.

Олександр Іванович хвильку помовчав, а потім продовжив:

— Антон, до речі, намагався залишити мені підказку. Дивіться, на іншій фотографії маркером криво написано «спи…» Але я вже й сам здогадався… Мені з першого погляду ця спиця в екібані здалася дивною. Думав, що фарба, а тоді задався питанням, навіщо було фарбували її у такий противний брудно-коричневий колір, адже він абсолютно не підходив до інших кольорів екибани…

— Кров?

— Так. Ці спиця гріла ненависть старої, заспокоювала її. Вона так і не викинула її, як мала б зробити. Сентиментальна…

— Але ж коли вона могла вбити Аліну. І як?

— Нінель Георгіївна чула, як її невістка лається з онукою. Було пізно, в кімнаті було тихо, вона в’язала перед сном. Прочинила двері, щоб усе добре чути, а краще навіть бачити, що відбувається. І побачила. Алла Володимирівна штовхнула дівчину, та впала і вдарилася скронею об кут стола. Але у Нінель Георгіївни, на відміну від переляканої майбутньої мерші, холодний розум. Вона бачила, що онука жива — Аліна дихала. Тож стара вийшла до неї — ніби для того, щоб допомогти, а сама, як тільки Аліна спробувала підвестися, тицьнула спицею в ту ж забиту скроню. Сподівалася, що ранку взагалі не помітять — вважатимуть, що дівчина померла він удару об кут стола.

— Але ж вона не ходить! — наївна Анжеліка не могла повірити у таку підступність.

— Ще й як ходить! І мислить дуже чітко і жорстко. Вона хотіла створити ілюзію, що не може обходитися без крісла, щоб усі вважали її безпорадною. А по-друге, ми мали вважати, що якби вона убила онуку, то на колесах інвалідного крісла обов’язково залишилися б сліди крові, а їх немає.

Кімнату заповнили сутінки, але світло не вмикали. Замість цього Анжеліка принесла звідкись три великі свічки і запалила їх. Лавр наповнив коньяком келихи.

— Давайте згадаємо всіх, хто пролив кров у боротьбі за людську гідність, — Лавр устав, і всі зробили те саме. — Всі ці політичні морози, вітри й завірюхи, гарячі й холодні війни не тільки змінюють устрій і систему державного управління в країнах. Вони заморожують долю кожної людини. Ми ковзаємо по цій жахливій ожеледі зовнішніх, між країнами, і внутрішніх, людських відносин замість того, щоб розтопити цей штучно створений лід, твердо стати на ноги і сміливо рухатися до свого щастя. Не вбиваючи, не ображаючи і не принижуючи один одного. Я не знаю, як це зробити. Давайте подумаємо разом.

Відгуки про книгу Ожеледиця - Тетяна Брукс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: