Ожеледиця - Тетяна Брукс

— Слухай, а давай йому зателефонуємо! Уявляєш, як йому буде приємно? Скажемо, що ми вирішили одружитися, запросимо на весілля…

— Що ж, давай. Там зараз якраз день.

Лавр потикав у кнопки телефона і довго слухав гудки.

— Щось не бере тру… — почав пояснювати Ліці, коли раптом почув слабкий тремтячий голос, який навіть не впізнав.

— Ало, — видихнув хтось…

— Здрастуйте! Скажіть, я можу поговорити з Антоном Гаєвським? Це його телефон, я не помилився?

— Це… Це я… — прошепотіла трубка. — Лавре, фотографії… Фотографії на стіні…

— Антоне! Антоне, що з тобою? Тобі погано?

— Я пом… фотографії… Львів… Ні…

І Лавр почув важкий м’який звук: б-буххх. Різкий ляпас вдарив у вухо.

— Ліко, з ним щось сталося… Йому погано… Зараз, зачекай…

Анжеліка підхопилася з ліжка і, на ходу засовуючи ноги у капці (ніяк не могла потрапити однією ногою у взувачку), пошкандибала до Лавра.

— Що? Що з ним? Я як відчувала! Кому ти знову дзвониш? Лавре! Поїхали швидше додому!

— Я телефоную Борейко. А їхати нам все одно марно… Зараз… — він відбивав пальцем зумер дзвінка.

— Слухаю. Борейко, — нарешті почув не дуже мелодійний тенор слідчого.

— Олександре Івановичу, це Лавр. Я телефоную зі Штатів. Там з Антоном щось трапилось. Я не знаю, може, на роботі, може, вдома, я на мобільний дзвонив…

— А що з ним?

— Та він ледве говорив, — майже кричав Лавр. — А потім щось впало. Важке… Напевне, він сам… І телефон, схоже, впустив…

— Телефон, кажете, впустив?… Добре, я зараз йому подзвоню, а як що, навідаюсь…

— Спасибі вам, — промовив Лавр, але це вже почув тільки зумер відбою.

Ні Ліка, ні Лавр заснути вже, звичайно, не могли. Вони розмовляли, кохалися, намагалися додзвонитися до Борейка, але безуспішно. Потім, зголоднівши, вирушили у бар-ресторан. Повернувшись, ще й ще набирали номери Антона і слідчого, а не додзвонившись, знову займалися любов’ю. Нарешті втомлений, безбарвний голос Борейко видихнув у телефонну трубку:

— Мені шкода, Лавре Георгійовичу, але ваш друг Антон Гаєвський помер.

— Як помер? Чому? Він же здоровий, як бик!

— Я підозрюю, що його отруїли. Більше нічого не можу вам сказати. Скажіть, Лавре Георгійовичу, він вам щось устиг розповісти?

— Нічого такого… Щось про фотографії… Про Львів… Щось заперечував…

— А точніше не могли б пригадати?

— Він сказав: «Я… Фотографії… Львів… Ні…

— Так… Зрозуміло… Спасибі, Лавре Георгійовичу.

— Я можу обміняти квитки, прилетіти, якщо дуже треба. Правда, ще два заключних дня конференції, але там будуть обговорюватися в основному організаційні питання…

— Не варто. Закінчуйте свої справи. Думаю, вашого друга ще нескоро можна буде поховати. До побачення.

Лавр знесилено опустився в крісло. Він весь цей час стояв і нервово тарабанив пальцями об стіл. Тепер, сівши, він подивився на Ліку.

— Він помер.

Дівчина мовчала — вона зрозуміла це з розмови. Її трясло. Вона підійшла до пониклого Лавра, обняла його голову і притисла її до себе. Потім опустилася перед ним на коліна і обняла його за шию. Лавр теж тремтів.

— Що ж тепер?

— Не знаю. Треба заспокоїтися. Підемо ще вип’ємо… за упокій…

Наступні два дні були сірими. Сіре небо, сірі думки, сірий настрій.

Організатори конференції влаштували прощальний вечір, де Лавр і Анжеліка почувалися швидше роботами, ніж живими людьми. Побували у Джорджа з Дороті і пообіцяли заїхати до них, коли будуть повертатися після Honeymoon trip (весільної подорожі). Ця пара немолодих молодят поводилася так, ніби у них ціле життя попереду: планували свою Honeymoon, збиралися приїхати в Україну, щоб побавити онуків… Чудово, що немає тепер ніякої залізної завіси, і можна побачити стільки цікавого. І тільки коли візитери вже прощалися, Дороті запитала у Лавра:

— Щось трапилось?

— Так, трапилось… Друг помер… Тільки батькові не кажіть нічого…

— Батькові не треба, — старенька, як завжди, з ідеальною зачіскою і одягнена з голочки, задумалася, а потім додала: — Попрощайся з батьком — не думаю, що він дочекається тебе…

— А що з ним? — здивувався і занепокоївся Лавр.

— Та ж рак у нього… Давно…

— Чому ж він… мовчав? — Лавр озирнувся на батька, який, мабуть, вигравши партію в шахи у свого сусіда Джима, захоплювався собою:

— А? Як я тебе! Як? Раз два — шах і мат! Джим, стара калоша, тобі далеко до мене, хоч ти й молодший за мене на два роки.

Рахунок тут ішов, схоже, у зворотному порядку: хто молодший, той й розумніший.

— Так я, це… — намагався виправдатися Джим. — У мене інсульт був, тож пам’ять тепер не та…

— Та годі вже, друже! — простягнув йому руку через стіл Джордж. — Наступного разу виграєш.

Так ось чому Джордж був у ліжку, хоча годинник показував другу дня! Лавр повернувся до Дороті. Очі його сповнилися образи, жалю і болю. Старенька, дивлячись на свого чоловіка з захопленням і любов’ю, зашепотіла:

— Не треба, Лаврентію! Нічого йому не кажи. Прийми. Джордж — чудова людина. Він добрий, вміє любити, давати і брати від життя те, що йому дається. Він прожив цікаве й щасливе життя, і вмирає щасливим.

— Але чому він не сказав мені, синові? Він що, не довіряє мені?

— Справа не в тому, що не довіряє, милий, просто він не хоче показувати свою слабкість перед тобою. Він хоче бути для тебе прикладом. Прости його і прийми… Іди, поговори з ним… Я тільки ще хочу сказати, що я, ймовірно, теж ненадовго тут затримаюсь… Хочу, щоб ти знав, що наше весілля стосувалося тільки наших почуттів. Усе, чим володів Джордж, перейде тобі у спадок. Те, що нажила я, перейде моїм дітям.

— Це не має значення, Дороті!

— Ні, це важливо, Лаврентію! І не перебивай мене, будь ласка. Я хочу, щоб ти взяв ці два персні, які мені подарував твій батько, і віддав своїй дружині. Я так хочу! Це моя воля, і ти так зробиш! Обіцяєш?

— Але ж, Дороті…

Та договорити Лавру не дав батько.

— Гей, ви двоє! — нарочито суворо вимовив він, тоді як його очі сяяли щастям. — Про що це ви там перешіптуєтесь?

Джим пішов, і тепер на краю ліжка примостилася Ліка. Джордж, взявши її долоню, легенько погладжував її.

— Та ми, тат… Нічого… Як ти себе почуваєш?

— Що значить: як я себе почуваю? — старий з докором глянув на Дороті, а та зробила вигляд, що не помітила погляду. — Відмінно себе почуваю. Ніколи краще себе не відчував. Що за безглузді запитання? — він все ще гіпнотизував поглядом свою дружину, але вона — свята наївність — закотила оченята, обрамлені обвислими повіками, стиснула губки і