Ожеледиця - Тетяна Брукс

До знайомства з ним дівчину треба було підготувати, чим Лавр і зайнявся під час ланчу. Він докладно почав пояснювати, що Америка — країна вільного виявлення особистості, і ніхто не реагує на такі речі, як татуювання, проколоті вуха чи незвичайний колір волосся. Більше того — тут хоч і не вітають, але терпимо ставляться до геїв.

— А він, твій стиліст, гей, чи що? — У Ліки поки що не виходило ставитися до цього терпимо.

— Не зовсім. Скоріше, навіть ні, але…

— Але що?

— Він виглядає дещо екстравагантно.

— Як гей?

— Іноді… Чесно кажучи, я навіть уявити собі не можу, як Джин виглядає зараз.

— Так його звуть Джин… Він чоловік?

— Ну, він хлопець, так… Взагалі при тому, що я не знаю, як він сьогодні виглядає, маю сказати, що він дуже талановитий. Він може зробити все. Він бачить людину, розуміє, відчуває її душу і знає, що людині підійде, а що ні. Я тебе дуже прошу: довірся мені і… йому, як би він не виглядав. Просто довірся.

— Сподіваюся, він не поголить мене налисо.

— А ти не хочеш, щоб він поголив тебе налисо?

— Ні, не хочу! — Ліка закотила очі.

— Значить, не поголить. Ну, ось ми й прийшли, — Лавр зупинився перед будинком, на стіні якого було абсолютно приголомшливе графіті. Фарби аерозолів м’яко перетікали одна в одну, і залежно від того, з якої точки дивитися на стіну, можна було бачити то жіноче обличчя, то чоловіче, то волосся, що розлітається на вітрі, то птаха, що вільно лине над морем. І крізь всі ці образи легко проглядалося слово «Джин», але тільки якщо відійти подалі.

— Це Джин малював, — ніби ненароком кинув Ботан.

Ліка застигла на місці. Назустріч їм, розкривши обійми, йшло височезне, метри два з гаком створіння. Яскраво-зелені кльоші штанів ледь прикривали високі, сантиметрів на десять платформи взуття. Облягаюча м’язисті плечі помаранчева футболка, розірвана рівно настільки, щоб відкривати міцні груди, прикриті незліченною кількістю бус, ланцюгів і ланцюжків. Це, безперечно, була особа чоловічої статі: мужнє обличчя з важкою щелепою, котрої пару днів не торкалася бритва, чітко окреслені (відчувалося, що доклав руку стиліст), але густі й досить важкі брови, великі, темні, палаючі якимось абсолютно приголомшливим вогнем радості, щастя й цікавості очі. Проте дивлячись на цей наряд, а ще більше на довге, до плечей світле волосся з яскраво-зеленим пасмом, дійсно важко було визначитися з сексуальною орієнтацією їх власників.

— Оооооh! Lаvrentiy! — голос Джина був могутній і глибокий. — It’s nice to see you again! (О, Лаврентію! Я такий радий бачити тебе знову!). Це Ангеліка? — продовжував він англійською. — Як це мило! Яка незаймана природна вишуканість! Ме-ем! Це велика честь для мене, що ви вирішили довірити мені найдорожче, що є у жінки — свою красу.

Він узяв Ліку за руку і наблизив її пальці до своїх губ. Вони були міцні й м’які одночасно. Ліка чомусь затремтіла. Від страху? Що значить «найдорожче, що є у жінки»? Він що, і правда мав на увазі красу? Ну й типчик!

А Джин тимчасом продовжував, тепер уже звертаючись до Лаврентія, який дивився на них, зовсім щасливий:

— Так, Лаврентію, я тобі завжди казав, що всі ті твої рудокосі пасії не для тебе. Ось екземпляр вишуканого шику! Де ти її знайшов?

— Це моя сусідка.

Друзі обнялися, поплескуючи один одного по спинах.

— Боже! Такий діамант був завжди поруч з тобою, а ти тут витрачав себе на акул!

— Я досвіду набирався, — відпарирував Лавр, — щоб діамант не зіпсувати. До речі, я ледве умовив Ангеліку прийти до тебе, так що ти вже постарайся…

— Ну, ти ж мене знаєш, містер…

— Я-то знаю, а вона — ні. Не переборщи. Крім того, ти давно дивився на себе в дзеркало?

— Я? Щойно? А що, щось не так? — сполошився Джин, розглядаючи, щупаючи і ляскаючи себе по всіх частинах тіла.

— Та ні, все в порядку. Але мені іноді здається, що ти весь час забуваєш, як звичайні люди реагують на твій приголомшливий вигляд.

Ліка почервоніла. Вона вже сто раз пошкодувала, що погодилася прийти сюди. Майже не розуміла, про що йде мова, але припускала, що говорять про неї. Боже, як це жахливо — перебувати у чужій країні, не розуміючи ні мови, ні культури!

Лавр — сама делікатність — повернувся до неї, взяв за руку:

— Ходімо. Не бійся. Джин — майстер своєї справи.

І Ліка, ні жива ні мертва, на тремтячих ногах попленталася до салону, який теж заслуговує на окрему увагу.

Як часто ми припускаємо замість того, щоб просто отримати достовірну інформацію. А потім дивуємося й ковзаємо між вигаданим і достовірним. Ліка в прямому і протилежному сенсі відкрила рот від подиву. Салон Джина був зразком чистоти, витонченості й смаку. Все — від великих овальних дзеркал, сяючих чистотою м’яких світло-бежевих, майже білих крісел до обертового і зручно підвішеного обладнання для інструментів — мало сенс. Нічого зайвого. Ніяких вульгарних квітів. Ліка потягла носом: пахло свіжістю і трохи глицею. Запах легкий, ненав’язливий. У двох кріслах сиділи клієнти, над якими чаклували скромна молода чорна дівчина з відпрасованим і напомадженим афро-американським волоссям і товстий білий хлопець з голеною головою. Вони щось щебетали, проте вмить замовкали, з усією відданістю й інтересом зосереджуючись на дзеркалі, що відображало особу клієнта, коли той відкривав рот.

— Коллін і Стів, — представив своїх працівників Джин, — дуже талановиті й працьовиті люди.

Колін і Стів повернулись до них лише на мить, достатню для того, щоб сказати: «Hi! Welcome to Gyne’s» (Привіт! Ласкаво просимо у «Джінс») і сліпуче посміхнутися, і знову зосередилися на своїх клієнтах, не звертаючи більше уваги ні на Ліку, ні на самого Джина.

— Вам сюди, ме-ем, — м’яко підштовхнув Джин Ліку до вільного крісла. — Ти, Лаврентію, знаєш, де коньяк і кава. Почувайся, як удома.

Лавр дійсно все добре знав, бо й Джина знав не один день. Не одна пляшка віскаря біла ними прикінчена і не одна жінка була вдосконалена за допомогою косметичних засобів, фарби для волосся, гребінців і талановитих рук Джина у цій кімнаті. Професор налив собі в келих «Хеннессі» і, закинувши ногу на ногу, потонув у такому ж кремово-білому дивані.

— Це вам, ме-ем, — Джин тицьнув келих з коньяком у руку Ліки. «Звідки він знає, що