Ожеледиця - Тетяна Брукс
Незважаючи на те, що на дивані поряд сидів його друг Лаврентій, усю свою увагу Джин присвячував Ліці.
— Ось, так, — м’яко рокотів він. — Тут трішки прибрати… Тут піднімемо… Так… Відмінно! Сюди геть трішки тіні… Сюди світла… Губи… Ах, які губи! Підкреслити… зовсім небагато, а то зітруться очі…
Ліка дивилася на те, як майстер чаклує над нею, і нічого не бачила. Вона потопала у блаженстві. Трохи пізніше, коли запрацював фен, її свідомість стала повертатися у сьогодення. Дівчина поглянула перед собою і побачила Лавра. Він дивився на неї зі щирою посмішкою, і очі його випромінювали щастя.
— Я хочу подивитися, — попросила Ліка, глянувши на свій порожній келих.
— One moment, — вгадав її природнє бажання Джин.
За кілька секунд він дійсно повернув її до дзеркала, а сам відійшов до білого дивана, з якого щойно піднявся Лавр. Обидва завмерли, чекаючи її реакції. Лавр дивився з хвилюванням і захопленням, Джин — із задоволеною посмішкою. Стів і Коллін завмерли й теж зачудовано милувалися роботою свого вчителя.
Із дзеркала на Ліку дивилася… Анжеліка. Дівчина завмерла і спробувала розібратися, що змінилося. Нічого не змінилося, але… Той же невеликий, трохи кирпатенький ніс, волосся майже не змінило колір, хіба що його оживив ледь помітний мідний відтінок — наче промінчик сонця торкнувся та так і залишився там, затишно розташувавшись між пасмами й трохи розпушивши їх над милою голівкою. Зате губи (Ліка вважала їх єдиною гідною плямою на її обличчі) стали, здається, не такими червоними, але від того ще більш сексуальними. Вона зісковзнула з крісла, на якому досі сиділа не рухаючись, наблизилась до дзеркала і заглянула собі в очі. Її очі-гудзики, які завжди зніяковіло ховалися, тепер здавалися великими, оксамитовими і сяючими. Погляд їх був дещо здивований, але невимовно жіночний. Все було, як і раніше, але від маленької сірої мишки не залишилося й сліду — із дзеркала на Ліку дивилася чарівна молода дівчина. Доглянута і впевнена у собі. Із дзеркала на неї дивилася Анжеліка. Або, як її називали тут, у США — Ангеліка.
Наступним пунктом одужання від невпевненості й недосконалості був шопінг. Ліка намагалася заперечувати:
— Лавре, ти ж знаєш, що у мене немає таких грошей! Та й не треба мені нічого, у мене все є…
— Та так! Як у бородатому радянському анекдоті про Чебурашку: «Мені, Гено, нічого не треба, у мене все є, слава КПРС!» Анжеліко, у нас з тобою є гроші. Я — професор, а професори, якщо ти не знаєш, трохи заробляють. Ти ж прийняла пропозицію вийти за мене заміж? Прийняла. Чи я щось неправильно зрозумів?
— Прийняла, — дзвіночком розсипала свій сміх Анжеліка. — Але ж ми ще не одружилися.
— А ти що, можеш передумати?
— Нізащо! Ти тепер так легко мене не позбудешся, Лавре Георгійовичу!
— Ну от! Тоді навіщо ці умовності? Ти ж сама розумієш, що твій гардероб бажає бути більш сучасним — він просто волає про це! Крім того, я зобов’язаний купити тобі обручку з діамантом…
— З діамантом? — злякалася Анжеліка. — А може, не треба з діамантом, га? Може, з рубінчиком? Я люблю рубіни.
Вона не уявляла, як одягне таку дорогущу обручку на палець. А раптом вона її загубить? А раптом вкрадуть? Не могла собі уявити, що у неї буде річ ціною в тисячу доларів. Схоже, вважала, що не варта цього. Чому не варта, не могла собі пояснити, просто так себе відчувала.
— Ні-ко-ли! Тільки з діамантом! Інакше мене тут засміють. Я ж своєму батькові не насмілюся на очі з’явитися, якщо моя наречена буде носити engagment ring (обручка, яку дарує наречений своїй обраниці як символ заручин) з рубіном. Та я й сам себе поважати перестану! Чи знаєш, що у кожній країні є свої заморочки!
…Підвечір вони повернулися до готелю, обвішані пакетами, як новорічна ялинка іграшками. Анжеліка пообіцяла не вередувати, але поставила умову: на кожні дві покупки для неї вони купують щось Лавру. Хлопець ледве відвоював одну одиницю — зійшлися на трьох до одного.
Одна біда не ходить
На ніч розійшлися по своїх кімнатах. Лавр вирішив, що Анжеліці після такого напруженого дня краще побути на самоті, розглянути речі і звикнути до їх існування. Він бачив, що дівчина втомилася, що їй треба заспокоїтись і подумати.
Але близько першої ночі у його двері тихенько постукали. Він відкрив й побачив Анжеліку. Вона куталася в покривало і переступала з ноги на ногу.
— Можна до тебе?
— Звичайно, заходь! Щось трапилося?
— Ні. Просто заснути не могла, все думала…
— Що? Знову?
— Ні, я не про те… Про те я все вже вирішила. Ти маєш рацію: якась у мене занепала психологія. Хочу чогось, а коли мені те дають, кричу: «Ні-ні, не треба!» Але хочу ж! Чесніше було б зізнатися собі, що так, я цього хочу, і взяти те, що пропонують. Я не знаю, що чи хто нам допомагає: Бог, доля чи саме життя, тільки ж не буде тобі дане те, що ти просиш, якщо ти цього не заслужив, так? — Ліка вже залазила під ковдру, залишивши на підлозі покривало зі своєї кімнати. Вона сіла, спершись на спинку ліжка, і натягла ковдру собі до підборіддя.
— Тоді про що ж ти думала? — крізь позіхання поцікавився Лавр.
— Ой, я тебе розбудила! Вибач… Я про Антона думала. Ми тут зі своїм коханням-ваганням зовсім про нього забули, а він там, бідненький, сам-один залишився, без підтримки.
— Антоха сильний. Він тільки здається м’яким емоційним ягням. Він західник, а вони знаєш, які?
— Які?
— Вони сильні, освічені. Вибухові, правда — можуть натикають х… по самі помідори, але відхідливі. Знаєш, я завжди ними захоплювався. При Радянському Союзі, незважаючи на те, що їх палили, розстрілювали і знищували, вони єдині зберегли культуру, віру й мову. Ну скажи, де ще розмовляють українською мовою?
— Ну, в селах… У глибинці…
— Ото ж бо й воно, що в
