Ожеледиця - Тетяна Брукс
«Ось це так! — думала Ліка. — Як тут все по-іншому! Не дивно, що й Лавр здається не таким, як усі. Взагалі не розумію, як він живе в нашій українській дійсності, чому не переїжджає сюди назовсім».
А Лавр нишком поглядав на свою супутницю і захоплювався її дитячою безпосередністю. «Яка вона красива! — милувався її усміхненим личком. — Скільки в ній щирості і сили! Добре, що я не став наполягати на покупці одягу — вона б точно образилася. Спробую все-таки завтра запропонувати їй сходити до Джина… Ні, завтра рано — її треба підготувати до сприйняття цієї зірки перукарського мистецтва. Ну, і в магазин, звичайно… Можна відразу йти у нормальний — європейські жінки розуміються на одязі. У «Нордстром», наприклад. Ні, не в бутік. В бутік підемо після того, як вона побуває у перукарському кріслі Джина. Боже, я все більше й більше хочу цю жінку! Але як їй допомогти? Як навчити її любити себе, а не сприймати, як жалюгідну невдаху? Може, зводити до психіатра? Тут усі бігають до психіатрів з різних, навіть незначних причин… Ні. Боюся все зіпсувати. Але щось робити треба».
Потрібен психіатр? — Прошу!
Наступного ранку Ліка напросилася піти з Лавром на конференцію. Як він не вмовляв її залишитися в номері й почекати, поки він повернеться — не погоджувалася.
— Сьогодні тільки перший день: реєстрація та маленькі виступи спікерів з описом питань, які будуть висвітлюватися. Тобі буде нецікаво. Я повернуся вже до другої години, і ми підемо дивитися місто. І до батька.
— Тим більше! — наполягала Ліка. — Раз це не буде довго, я посиджу там десь в куточку і послухаю.
— Але ж ти не розумієш англійської!
— Нічого. Я як там її не розумію, так і тут. А раптом хтось прийде сюди, щось буде мене питати, а я буду дивитися на нього, як дура.
«Вона боїться!» — здогадався професор ботаніки (на те вони й професори — розумні) і примирливо сказав:
— Добро, підемо. Може, ти й права: що його сидіти тут на самоті!
А в голові крутилось: «Може, воно й на краще. Може, вона побачить, як невимушено поводяться різні люди, і зрозуміє, що всі стереотипи, якими нас нагородив «совок», ламаного гроша не варті».
Так воно й вийшло. Ліка уважно і трохи здивовано дивилася на оточуючих її доцентів і професорів. Вони обіймалися, сміялися, цілувалися, розмахували руками, розмовляли вільно, не манірячись і не зважаючи на титули і соціальне становище. Підходили до столу, де були приготовані кава і легкі закуски, не соромлячись наливали собі напої, пригощалися печивом… І жодного разу вона не помітила у когось на обличчі ознак збентеження або незручності.
Та зовсім вже вибила дівчину зі звичної системи координат моложава, років сорока п’яти жінка, котра зручно влаштувалася у кріслі аудиторії — її ноги комфортно відпочивали на спинці крісла, що стояло попереду. Ліка озирнулася й завмерла: праворуч від неї біля стіни на підлозі сиділа по-турецьки ще одна особа — щось читала і активно підкреслювала у стосі віддрукованих аркушів А4, відкладала прочитані, міняла їх місцями…
Раптом зала сповнилася звуками прибою, а коли вони дещо вщухли, приємний дикторський голос, мабуть, сповістив про початок роботи конференції. Народ, не припиняючи вільне спілкування, потягнувся до зали і став сідати на свої місця. Ліка примостилася скраю в останньому ряду. Жінка, котра сиділа біля стіни, піднялася і швидким кроком пішла до трибуни з мікрофоном. Єдине, що Ліка зрозуміла — що любителька сидіти по-турецьки була деканом якогось університету, і що сьогодні вона буде головним спікером.
Виступи професорів, які вивчають рослини на планеті Земля, теж вразили уяву дівчини. Вона нічогісінько не розуміла з того, що вони говорили, хіба що окремі слова, але те, як вони говорили, ще раз шокувало її стереотипне мислення. Було очевидно, що люди з усього світу зібралися тут для серйозних справ, і виступаючі аж ніяк не виглядали коміками, але, мабуть, розповідали щось дуже веселе, адже зал час від часу вибухав то сміхом, то оплесками і — о, Боже! — навіть вигукував якісь репліки.
«Дитячий садок якийсь, а не конференція! — подумалося. — Вони що, всі тут в Америці такі?…» Не могла знайти підходящого слова, які саме. Тупі, як переконував письменник-гуморист радянських часів Михайло Задорнов? Та які ж вони тупі, якщо всюди у них найрозвиненіші технології у світі? Думають тільки про гроші, про що людям у СРСР сім десятків років торочили усі доступні ЗМІ? Теж не виходить — хіба могли б люди бути такими безпосередніми й душевними, якби думали тільки про прибутки? Невже це і є ідеальна держава? Невже капіталізм — це й є ідеальна система? А як же бідні? У них що, немає бідних?
Близько першої години, коли всі виступи були закінчені, до неї підійшов Лавр. Ліка сама попросила його сісти «зі своїми» і дати їй можливість бути вільною в пересуванні. Та професор ботаніки, хоч, здавалося, був повністю занурений у роботу конференції (щось там записував, виступав і коментував), свою супутницю з поля зору не випускав. Він бачив, як у неї від подиву відкривалися то очі, то рот, як вона сиділа, знесилено опустивши руки, і хитала головою.
— Як ти? — поцікавився він, знайшовши її у тому ж кріслі в задньому ряду. Вона піднялася йому назустріч.
— Я? Нормально, тільки…
— Все не так, як буває у нас, так?
— Так. Схоже, я починаю розуміти, чому ти завжди здавався мені таким…
— Яким?
— Іншим, — лукаво розсміялася Ліка.
— Іншим хорошим чи поганим? — примружив око професор, і його круглі окуляри смішно затремтіли.
— Тепер мені здається, що хорошим… — відтала його дівчина.
Вони не стали залишатися на обід, званий тут ланчем, який приготували організатори конференції — Ліці не терпілося побачити місто і познайомитися з батьком Лавра.
