Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Спасибі, пане директоре, — ад’юнкт раптом відчув, що слова начальника додали йому сил.
— Відпочивайте, — по-батьківськи усміхнувся той. — Лікар каже, вам потрібно не менше тижня спокою…
— Я повернуся, щойно триматимусь на ногах, — пообіцяв ад’юнкт, — думаю, знадобиться значно менше часу.
— Гаразд, — кивнув Шехтель. — Будемо чекати. А наразі — на все добре.
Директор попрощався також із Фельнером, потиснувши йому руку й нагадавши про домовлену партію в шахи на наступних вихідних.
«У поліції не забудуть» — ця фраза тепер весь час крутилася в ад’юнкта в голові, доки врешті-решт не приспала його.
Наступного дня поліційний автомобіль відвіз Самковського додому, де, пролежавши ще добу під наглядом щиросердної домовласниці, пані Рози Абрекової, на третій день, як і обіцяв Шехтелю, з’явився на службу. Біль у голові більше не тривожив, і нудити перестало. Залишилося тільки це препаскудне відчуття слабкості, через яке навіть прості завдання, як‑от піднятися вгору сходами, здавалися йому надважкими.
Настрій у Дирекції панував гнітючий. Звісна річ, в такій установі зазвичай небагато причин для радощів, проте сьогодні всюди, від місця чергового аж до їхнього з Вістовичем кабінету, напруга відчувалася майже фізично. Декотрі колеги стримано привітали його з одужанням, після чого хутко бралися до роботи. У місцях для куріння не було ні душі, запах кави ширився між поверхами за цілковитої тиші, мов привид, хоча в інші дні гучних розмов, балачок і просто галасу, який би долинав з кабінетів, не бракувало. Можливо, тому, що за кілька днів надходив Великдень, а отже, й працювати в Страсний тиждень нікому не хотілося… Самковський намагався пригадати, чи рік тому тут панувала така ж атмосфера, але жодних спогадів із пам’яті не виринуло.
Повітря в кабінеті було затхлим і важким. Зрештою, нічого дивного. Провітрювати було нікому. Не знімаючи плаща, ад’юнкт прочинив вікно і, сівши просто на свій стіл, кілька хвилин спостерігав за людською метушнею на Академічній: рота піхотинців місцевого гарнізону пройшла стройовим кроком кудись далі в бік Стежкової[58], торговець кошиками, обвішаний своїм крамом, почвалав з площі до вулиці Фредра, прямуючи, либонь, до Галицького ринку. Нечисленний гурт студентів затримався на хвилину поруч скверу і, обмінявшись конспектами, подався далі до Університету[59]. Квіткарки з первоцвітами в кошиках неспішно пофалювали у зворотний бік — кудись до площі Ринок. Сніг усе більше танув, сміття з-під нього потроху прибирали, й міське життя ставало на наступне, весняне коло свого цілорічного обороту.
У двері постукали, й Самковський, відірвавшись від споглядання, вигукнув звичне в таких випадках «Прошу!». Зайшов черговий. Відмельдував, що за квадранс директор поліції чекає ад’юнкта у себе в кабінеті. «Це добре, — подумалося Самковському, — отже, має щось для мене…» Відповів черговому, що зрозумів, і глянув на годинник, аби точно відміряти час до авдієнції.
Шехтель прийняв його, сидячи за своїм столом, на якому височіло кілька стосів паперу, стояла переповнена попільничка, а поруч з нею — відкоркована пляшка коньяку.
— Вип’єте, Самковський? — одразу запитав директор.
Ад’юнкт відмовився. Пити алкоголь після недавніх пригод було ризиковано.
— Що ж, а я вип’ю… — промовив директор і, діставши звідкись з-під столу склянку, плеснув у неї порцію бурштинового трунку. — Гівняний день, — сказав Шехтель, зробивши довгий затяжний ковток, — гівнянішого й не вигадати… І це ледь не напередодні Великодня. І це за тиждень до приїзду в Лемберг міністра поліції…
Самковський стояв навпроти нього, все ще не розуміючи, про що йдеться.
— Ви не читали вранішніх газет? — здивовано запитав директор.
— Не встиг, — зізнався Самковський, — боявся спізнитися сьогодні на службу.
— Дарма, — відмахнувся Шехтель, роблячи наступний ковток, — ніхто б вам і слова не сказав…
Він витягнув з-під паперів свіжий випуск «Kurjera Lwowskiego» й простягнув його ад’юнктові.
— Ось, подивіться…
«Жорстоке вбивство поліціянта!» — виднівся заголовок одразу на першій шпальті.
«Вранці 13-го квітня неподалік станції Клепарів знайдено тіло 29-річного віцекапрала Симеона Шварца. Вбитий повертався додому після служби, коли ж зазнав нападу невідомого. Нападник завдав кілька смертельних поранень ножем або військовим багнетом, у тому числі вибрав бідоласі очі. Поліція просить зголоситися можливих свідків…» — прочитав далі Самковський.
— І де цей чортовий Вістович, коли він потрібен? — почулося зітхання директора. — Щоб його холєра взяла у тій відпустці…
Ця згадка про шефа неприємно вколола Самковського. Він повернув газету і, вирівнявшись, як жовнір, промовив:
— Я можу взятися за цю справу, пане директоре. Зрештою, я вже за неї взявся.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів той.
— Дозвольте висловити припущення, що вбивця — це той самий Берл Брюкнер.
— Облиште ви цей свій протокольний тон, Самковський! — гримнув Шехтель. — Говоріть по-людському.
— Тоді у кнайпі я чув, як він обіцяв, що вбиватиме поліціянтів. Думаю, справа в помсті за себе й Грумма, — промовив ад’юнкт.
Директор помовчав якусь хвилину, дивлячись кудись у вікно, а тоді заговорив знову:
— Що ж, якщо дві справи можна об’єднати в одну — це, звісно, добре… Поцілити двох птахів одним каменем… Гаразд, ад’юнкте. Будете відповідальним слідчим. Вістович обіцяв повернутися в понеділок, 16-го. Якщо до того часу не впораєтеся, він вам допоможе… Тільки Великодня, як бачите, у вас цьогоріч не буде.
Самковський не стримав усмішки. Для нього не було гіршого покарання, як щороку на Різдво й Великдень вирушати на кілька днів додому, до рідного Дрогобича. У тісному будинку на Заваллє[60], де, крім його пиякабатька і згорьованої матері, мешкало ще дві молодші незаміжні сестри і дванадцятирічний брат, ніколи не було по-родинному затишно.
Батько щоразу сідав за святковий стіл уже напідпитку. Він був поштарем, тож завжди мав привід вийти з дому, а вийшовши, не втрачав нагоди закласти за комір у якому-небудь дешевому генделику. Мати починала плакати через свою бідацьку долю, тицяючи пальцем на облізлі стіни, де‑не-де порослі цвіллю, потріскані двері, а найголовніше — в бік порожньої спіжарки, де запасів лишалося на день-два. Батько не витримував і гримав на неї, щоб та замовкла. Після цього починали голосити сестри. А далі Антоні з братом підводилися з-за столу й виходили на подвір’я.
Самковський курив, а молодший Ігнацій пильно за ним стежив, ловлячи кожен рух, аж врешті наважувався попросити:
— Дай мені папіроску, Антосю.
Старший брат у відповідь вліплював тому потиличника.
— А більше нічого не хочеш?
— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — просив далі той, розтираючи забите місце.
За кілька хвилин Самковський здавався й простягував йому свою викурену до половини цигарку.
— На, шмаркачу. Але швидко тягни, щоб з дому не побачили.
Малий тягнув у легені дим і одразу закашлювався.
— Яка ж міцна…
— А ти що думав? — підсміхався з нього ад’юнкт. — У поліції інших не курять.