Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Самковський гмикнув і, не втримавшись, надпив ще трохи аквавіту з чарки. На наступній сторінці анонсувалися перші перегони на іподромі. «Звісно, якщо тільки Господь буде добрим, — ​зазначав автор статті, — ​і не нашле на місто негоду. Бо в минулі роки кінні забіги починалися вже в останній декаді березня, а цьогоріч весна добряче забарилася…». 

— Якщо тільки Господь буде добрим, — ​пошепки повторив ад’юнкт. 

Йому часто доводиться бувати в таких дільницях Львова, про які Господь, здається, зовсім забув. А може, ніколи й не пам’ятав. Наостанок залишив собі кримінальну хроніку. Передивився уважно, хоча, звісна річ, знав набагато більше, ніж там було написано. На окремій шпальті, де містилися виключно міжнародні новини, встиг помітити повідомлення, що «в Росії вбито одного з лідерів революції, православного попа Георгія Гапона. Сталося це, правдоподібно, ще в березні, але кореспонденти з-за кордону дізналися про це лиш тепер…», коли за спиною почулася чиясь надміру гучна розмова. 

Самковський спочатку вирішив не зважати. Для будь-якої кнайпи — ​звична річ, коли хтось, перебираючи зайвого, починає горланити. Однак тут його увагу привернув предмет розмови. Грубий підхмелілий голос розповідав, як 1894 року зумів утекти з поїзда, що перевозив ув’язнених. 

— Але ж як, до ясної холєри, вдалося вивалити ті вагонні двері? — ​допитувався у нього співрозмовник. 

— Кажу ж, Грумм їх підірвав, — ​роздратовано відповів бас, — ​цей скурвисин може змайструвати вибухівку з чого завгодно. Навіть з мотлоху під ногами. Навіть з лайна!.. 

— І що, ви стрибнули на ходу? Ти й він? 

— Ми разом, майже одночасно. А з нами ще троє відчайдухів… 

— А чого було не влаштувати вибух на якій-небудь станції. Під час зупинки? 

— Здурів? Ну, гримне… А далі що? На станціях купа дідів і янців![46] 

На якийсь час ці двоє замовкли, й чути було тільки голосне ковтання, з яким вони відправляли до нутра пиво. 

Самковський не належав до числа сміливців, але і боягузом не був. Такі зазвичай не кидаються сторчголов у вир небезпеки, проте якщо вже доля кидає виклик, то знаходять у собі відвагу його прийняти. Ад’юнкт допив решту горілки й, витягнувши з кишені хустинку, протер чоло й окуляри. 

— Чув, що тих трьох спіймали, — ​продовжилася тим часом розмова. 

— Спіймали одного, — ​виправив бас, — ​двоє інших зламали собі карк… Грумм також добряче покалічився. А я родився в сорочці! Завдав його собі на рамена й поніс. 

— Куди поніс? 

— Куди очі світили… Знайшли якусь порожню гавіру[47], там пересиділи… А потім добрі люди допомогли перейти кордон. 

Язик мовця заплітався, і балаканина, здавалося, от‑от увірветься, проте розпитувач не здавався: 

— А повернувся ти чого, Берле? 

— Як то чого? — ​спалахнув той. — ​Як то чо-г-о-о-о?.. Я тут народився! Це моє місто!.. 

— Тебе тут замкнути можуть… Вас із Груммом досі шукають! 

— Е-е-е, ні! — ​загрозливо протягнув він. — ​До Відня я більше не піду[48]. І Грумма не візьму до млину[49]. Ми з ним тепер, як брати… А тих скурвисинів, що за нами полюють, я голими руками… Я їх, курва, душитиму… 

Самковський підвівся й повернувся до них обличчям, перед тим помітивши, що господар стояв за шинквасом блідий, наче місяць удень, і короткими жестами спілкувався з принишклими клієнтами, очевидно, намагаючись пояснити їм ситуацію. Співрозмовник Берла поволі встав і залишив утікача самого за столом. Самковський сів замість нього. Спільник Грумма виявився здоровилом з чорною густою бородою, що ховала пів обличчя. Одразу над нею були горбатий ніс і пара чорних важких очей. Ці очі глипнули на худорлявого, трохи сутулого незнайомця в окулярах, обмацали його субтельні риси, високе чоло й недбало зачесане темно-русяве волосся. Самковський мав ледве за тридцять, тож воно в нього було ще без сивини й залисин. 

— Даруйте, підслухав ненароком вашу розмову, — ​ад’юнкт раптово відчув, що від його хвилювання не залишилось і сліду. Тепер він був упевненим в собі, мовби за спиною мав усіх ад’юнктів, комісарів і надкомісарів з Дирекції, а за дверима кнайпи чатували з десяток офіцерів та унтерофіцерів військово-поліційної служби. Насправді ж сподіватися Самковський міг тільки на себе і свій старий службовий револьвер у кишені. 

— А ти що за ґаврук[50] один? 

— Щирий ваш шанувальник, — ​відповів ад’юнкт, — ​подивляюся з ваших пригод. 

— Думаєш, юри стругаю[51]? 

— Боже збав! Я вам вірю. Але хотілося б почути більше. 

— Замов мені гари[52], — ​видихнув Берл. 

Самковський подав знак Зайґельту, і той, швидко наповнивши дві чарки, поставив їх перед ними на стіл. Утікач випив одним духом свою порцію, тоді втер бороду і, стиснувши свій велетенський кулак, підсунув його співрозмовнику під ніс. 

— Ось цією рукою одним ударом я розлупив його довбешку, як гнилий гарбуз, — ​промовив Берл. 

— Чию? — ​перепитав Самковський, про всяк випадок відсовуючись на деяку відстань. 

— Того діда на кордоні, що збирався мене затримати. 

— Ти вбив поліціянта? — ​перепитав ад’юнкт, відчуваючи, як у горлянці в нього пересохло, а серце збільшилось до розмірів легенів і калатало тепер, наче церковний дзвін. 

— І не одного, — ​стишивши голос, проказав утікач. — ​Я б інакше сказав… 

— Як? — ​прохрипів Самковський. 

— Я б сказав: «І не останнього»… І не останнього, курва! 

На цих словах бородань зайшовся гучним п’яним реготом, який, щоправда, несподівано урвався на найвищій ноті, коли той помітив у руках Самковського націлений на нього револьвер. 

— Це що таке? — ​запитав він, мовби вперше в житті бачив зброю. 

— Вставай, — ​коротко наказав ад’юнкт, — ​ти під арештом. 

— То ти сраний хатрак[53], — ​здивовано промовив Берл, миттю тверезіючи. 

— Можеш випити й мою чарку наостанок, — ​поліціянт вказав поглядом на свою порцію горілки, до якої не торкнувся. 

— Стерво! — ​раптом загорланив Берл і, перш ніж Самковський зрозумів, що коїться, підняв край столу догори й пхнув його на поліціянта. 

Гримнуло два постріли з револьвера, проте перша куля влучила в стільницю, навряд чи діставшись крізь неї до злочинця, а друга — ​кудись у стелю. 

— Затримати його! Затримати злочинця! — ​кричав Самковський, намагаючись вибратися з-під важкого дубового столу. Проте ніхто його не послухав. Усе тому, що за спиною ад’юнкта були не поліціянти, а вечірні відвідувачі «Тлустої риби», вкрай розімлілі від пива й горілки. 

Звівшись нарешті на рівні ноги, Самковський щодуху кинувся до відчинених дверей, крізь які, очевидно, хвилину тому втік Берл. Однак несподівано відчув, що втрачає рівновагу, ніби хтось підставив йому ногу. Останнє, що побачив ад’юнкт, — ​брудну зачовгану підлогу просто в себе перед носом. Після цього страшенно заболіло трохи вище потилиці, і світло перед очима згасло. 

Коли прийшов до тями, то найперше почув стишені голоси, чоловічий і жіночий. Чоловічий давав лікарські настанови, а жіночий тільки промовляв короткі фрази: «так, пане лікарю», «добре, пане лікарю», «скільки