Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Зосю, кави не треба! — ​гукнув доктор, і голос його моторошно відлунився десь у темній порожнечі. 

Вони пройшли коридором, далі звернули в якийсь лабіринт, де освітлення було трохи більше, проте стіни від цього не ставали привітнішими. Врешті опинилися перед дверима, до яких Фельнер довго шукав ключа у своїх кишенях. Знайшовши, видихнув з полегшенням і відчинив. Потім впевнено зайшов у темне приміщення, де намацав на стіні ручку вмикача. За мить яскраве світло залило невелику кімнату з двома столами посередині. На одному з них лежало тіло, вкрите простирадлом. 

— Це так звана секційна, — ​діловим тоном сказав Фельнер, — ​тут я роблю розтини. 

Він дістав з продовгуватої шафи халат і одягнув його, прибравши звичного для себе в цих стінах вигляду. Обличчя його також змінилося: перед Самковським тепер стояв не підстаркуватий Казанова, що забавляється з асистенткою, а добре знаний в Галичині судово-медичний експерт, фахівець своєї справи. 

Фельнер відгорнув простирадло до половини. Небіжчик був без одягу, проте розтин ще не проводився. 

— Смерть настала близько десятої вечора. Вбито ножем із широким лезом, який зазвичай мають мисливці, — ​почав доктор. 

Самковський дістав блокнот і зробив першу нотатку. 

— Удари було завдано згори, точно в шию… Судячи з усього, вбивця чималого зросту і доволі дужий… 

— А це що, в біса, таке? — ​з жахом перепитав поліціянт, вказуючи пальцем на обличчя трупа. 

Там, де в небіжчика мали бути очі, лишилися тільки дві чималі рани. 

— Спосіб приховати сліди, — ​відповів доктор. 

— Якийсь ритуал? 

— Не зовсім. 

— Тоді що? 

Доктор важко зітхнув, наче йому довелося згадати щось мерзенне. 

— Деякі вбивці переконані, що їхнє відображення залишається в очах жертви, як на фотографічній пластинці, — ​пояснив він. — ​Отже, його треба знищити. Я вже стикався з таким колись… 

— Ніколи про таке не чув, — ​промовив ад’юнкт, повертаючись до своїх нотаток. 

— Це ваша перша серйозна справа, чи не так, Самковський? — ​запитав раптом доктор. 

Поліціянт кивнув у відповідь. 

— Жаль, що зараз немає Вістовича, — ​додав Фельнер. 

«Я дам раду і без вашого Вістовича!» — ​ледь не вирвалось у Самковського, проте ад’юнкт вчасно стримався. 

— Мені відомо, хто вбивця, докторе, — ​сказав він натомість. — ​Цей огляд — ​лише формальність. 

— Ну, коли так… — ​Фельнер знову накрив тіло простирадлом. — ​Коли так, то мені лишається тільки побажати вам успіху, пане ад’юнкте. Як зроблю розтин, пришлю результати вам на Академічну. Обіцяю, що не пізніше, ніж завтра. 

Попрощавшись із ним, Самковський повернувся в Дирекцію, де піднявся до свого кабінету й кілька хвилин дозволив собі перепочити. Відчував жахливу слабкість. Наслідки травми ще давалися взнаки. Крім того, з пам’яті не йшов труп віцекапрала на столі в мертвецькій Фельнера. 

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Спробував розслабитись, але не вдалося. Йому раптом подумалось, як паскудно себе почувають зараз ті, що служать у військово-поліційній службі, адже загинув їхній безпосередній колега. Усі вони, від постерункового до капітана, очікують результатів розслідування. Хоча, по щирості, ці люди можуть зробити більше, аніж кримінальна поліція. Брюкнер може потрапити їм на око де-небудь на вулиці, поруч з борделем або дешевою кнайпою. Одразу після події в «Тлустій рибі» кожному постовому описали його портрет. 

Врешті Самковський підвівся й знову спустився до чергового, наказавши йому привести в кімнату допитів затриманого спільника Берла. Спускаючись у підвал, ад’юнкт відчув, що тілом його пробігли крижані мурахи. Нутро переповнило дивне відчуття. Мовби суміш страху, злості й цікавості. Ще ніколи йому не доводилося провадити розмову з тим, хто не так давно ледь не проломив йому голову. 

Нападника з кнайпи звали Альбертом Зарембою. Самковському спало на думку, що таке ім’я і прізвище могли б належати якому-небудь інженерові чи депутатові Галицького сейму, але натомість так звали пройдисвіта, який допоміг утекти злочинцю. 

Утім, Заремба й був схожий радше на інтеліґента, що за повелінням долі чи власним невезінням опинився на дні суспільства. Поставу мав рівну, в очах світилася зверхність і насмішкуватість. Шкіра на обличчі й руках була, вочевидь, колись доглянутою, але тепер потріскалася і вкрилася дрібними виразками. Світло-руда щетина потроху переростала в недбалу бороду, а волосся, що також давно не знало руки перукаря, сягало плечей. На плечах висіла подерта камізелька поверх брудної картатої сорочки. 

Двоє міцних поліціянтів пхнули його до кімнати й наказали сісти за стіл навпроти Самковського. Один із них — вусатий капрал без кітеля, в сорочці із закоченими рукавами — став за спиною Заремби, інший — ​молодий постерунковий — лишився біля дверей. В’язень несподівано посміхнувся, оголивши ряд жовтих зубів зі зламаними різцями. 

— Як ваша голова, пане слідчий? — ​запитав він у Самковського. 

Тієї ж миті капрал зацідив Зарембі кулаком у вухо. Той звалився під стіл і важко закректав. Тюремник вхопив його за комір і знову посадив на стілець. 

— Дякую за турботу, як бачите, все гаразд, — ​спокійно відповів ад’юнкт. 

Заремба все ще не міг оговтатися від удару, тому навряд чи почув його відповідь. Самковський знаком наказав капралові більше його не лупцювати. На якийсь час запанувала мовчанка, доки в’язень приходив до тями. 

— А як вам тут ведеться? — ​запитав у нього Самковський. 

Капрал іронічно гмикнув і схвально подивився на ад’юнкта. Потім перевів погляд на Зарембу. 

— Файно, як у пансіоні, — ​процідив той у відповідь. Було видно, що ад’юнкт потрапив у десятку. 

— Годують добре? — ​не вгавав Самковський. 

— Аякже. 

— Може, приносять забагато тлустого? Чи не слід переглянути ваш раціон? Адже ж піст… 

Двоє поліціянтів реготнули. Самковський знав, що в цю мить його авторитет підскочив догори, а в курилках від сьогодні переповідатимуть ці його жарти. З якимсь диким завзяттям він тепер готовий був знищити людину навпроти. Не так через бажання помсти, як для того, аби ще більше ствердитись у жорсткому поліційному колективі. 

Заремба кинув на нього погляд, сповнений ненависті. 

— Чого вам треба? — ​запитав він. 

Самковський кивнув капралові, й той виклав на стіл два чисті аркуші та олівець. 

— Все, що вам відомо про Брюкнера, має бути відомо мені. Де може переховуватися, чи має спільників, де бере гроші, — ​чітко промовив Самковський. — ​Викладіть усе письмово. Мовби на уроці граматики, пане Зарембо… Що краще напишете, то кращу дістанете оцінку. З оцінки буде видно, як складуться ваші справи в подальшому. 

— Як на уроці граматики? — ​в’язень скривив презирливу посмішку. — ​То, може, написати латиною? Ви знаєте латину, пане слідчий? 

— Якщо знань моїх не вистачить, пане Зарембо, то я передам вас у руки кому-небудь менш терплячому… Скажімо, капралові Шимону. Не гарантую, що латину він знає краще,