Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Заремба потягнувся до принесених паперів і з цікавістю їх переглянув.
— Я дуже ризикую, ідучи на змову з вами, — промовив раптом Самковський загрозливим тоном, якого навіть сам від себе не сподівався. — Тому, якщо підведете мене, стрілятиму вам просто в лоба. Чи будь-куди… Але не сумніватимусь і не схиблю.
Якусь мить вони дивились один одному в очі.
— Я також ризикую, ад’юнкте. І повірте, якщо припущуся помилки, то мене очікує значно важча кара, ніж куля з поліційної зброї, — холодно відповів Заремба. — Утім, — продовжив він вже піднесено, — впевнений, усе вдасться. Вже завтра ви схопите Брюкнера й отримаєте схвалення начальства. Вас підвищать, чи не так, Самковський?..
— Покажіть лист, — перебив ад’юнкт.
— Прошу, — з якоюсь байдужістю в голосі проказав той і простягнув йому складений папір.
Самковський розгорнув аркуш і прочитав коротке послання: «Маю ґельди[63]. Приходь завтра. Випив кварту».
— Це все? — здивовано перепитав ад’юнкт.
— Повірте, Самковський, там більше інформації, ніж ви можете собі уявити, — посміхнувся в’язень.
— Що за «Випив кварту»?
— Означає, що мене відпустили.
Поліціянт все не міг відірвати очей від листа, мовби шукав у ньому прихований зміст. Його не покидало відчуття нерівноцінності обміну. Він видер з архіву усі дані про нього, вчинив, фактично, злочин. А цей тип у відповідь написав кілька слів.
— Мою актуальну справу ви мені також віддаєте? — запитав в’язень.
— Звісно, ні, — Самковський рішуче схопив зі столу папери.
— Але знищите її?
— Щось придумаю після того, як Брюкнер буде в нас.
Заремба нервово пожував губами.
— Ну, гаразд. Повірю вам.
— Коли ви плануєте віднести листа до «поштової скриньки»? — запитав поліціянт.
— Найкраще сьогодні. Хтось від Брюкнера перевіряє її щоночі.
— Тобто не він сам?
— Звісно, ні, Самковський, — до Заремби повернувся його насмішкуватий тон, і він говорив тепер з ад’юнктом, як із дурником. — Це надто небезпечно для нього. Зазвичай відправляє туди когось…
— Гаразд, а що значить «приходь вранці»? Це о котрій? — поліціянт не стримував роздратування і говорив, мабуть, голосніше, ніж слід було.
— Між четвертою і шостою, — відповів Заремба, — саме тоді вам слід влаштувати на нього засідку…
— Пора самогубців, — вирвалось у Самковського.
— Пора обережних людей, — виправив його співрозмовник, — у такий час украй рідко хтось вештається навіть там, де знаходиться «поштова скринька».
— І де ж вона знаходиться?
— У покинутій броварні на Погулянці.
— А точніше?
— Вам не потрібно знати точніше, ад’юнкте, — сказав раптом Заремба, — тому що лист я повинен віднести сам.
Чоловіки знову стрілися поглядами.
— Ми про це не домовлялися, — зазначив Самковський.
— Якби ви трохи задіяли ваші мізки, пане слідчий, то допетрали б самі, що за тим місцем, а також за кожним, хто туди приходить, можуть стежити, — відповів Заремба, — у Берла завжди були спільники. І не виключено, що є й тепер. Якщо з’явлюсь я, жодних сумнівів у нього не виникне.
Ад’юнкт відчув, як усе його тіло кинуло в піт. Якусь мить, знявши з носа свої незручні окуляри, він протирав їх давно непраною хустинкою. Закінчивши з цим, повернув їх на місце, але відвернувся від Заремби, щоб подумати без його притиску. Хоч насправді думати вже не було про що. Зважившись на таку небезпечну гру, слід було йти до кінця. Одне тільки нестерпно гризло свідомість — усе це він робить без дозволу начальства, таємно. Власне, знову так, як зробив би його шеф. Чи вагався б Вістович? Можливо. Але точно не пасував би, зробивши такі високі ставки. Комісар ішов би ва-банк.
— Гаразд, — видихнув Самковський. — Сьогодні опівночі виїдемо на Погулянку.
В’язень кивнув.
— Де у вас відбуваються зустрічі? — запитав ад’юнкт.
— Не надто далеко звідти, на правому березі Пасіки[64]. Найкраще буде облаштуватися там вже о третій. Місцина малоприємна: гнила й багниста, але довкола чимало корчів і пагорбів. Ваші люди матимуть де сховатися…
За кілька хвилин Самковський вийшов з кімнати допитів і розпорядився, щоб Зарембу протримали там до одинадцятої. Сам вирішив повечеряти в якомусь із найближчих локалів або ресторацій. Найкраще з огляду на ціни й розміщення пасував «Локаль Шнайдера». Йти було заледве дві-три хвилини, а добра горохівка з кавалком хліба, помащеним смальцем і складеними на ньому кружальцями цибулі, коштувала п’ятнадцять гелерів. Ще за двадцять можна було замовити чарку «Варшавської» чи «Балабанівки», але пити сьогодні було ризиковано. Перед такою ніччю краще мати свіжу голову.
З’ївши вечерю, Самковський довго курив за столиком, а кельнер, очікуючи, що той замовить випивку, крутився довкола, як муха. Врешті, на подив офіціанта, клієнт попросив принести йому міцну каву і новий випуск «Gazety Wieczornej». Знову на першій же сторінці йшлося про вбивство віцекапрала Симеона Шварца: «Мусимо визнати перед нашими чительниками ту прикрість, що жодних новин від поліції ми не отримали. Повідомлено тільки, що слідство очолив досі незнаний громадськості пан Антоні Самковський, що має чин ад’юнкта. Рішення ц. к. Дирекції видається нам дивним, бо до такої справи мав би бути залучений слідчий на посаді щонайменше комісара. А те, що інші детективи зайняті, навряд чи може слугувати виправданням…».
Самковський стиснув кулаки від злості, трохи зім’явши краї шпальти, втім, змусив себе дочитати статтю. Далі в ній переповідали обставини, за яких було знайдено тіло поліціянта, а наприкінці матеріалу автор ставив уїдливе питання: «Тож чи можемо ми, звиклі громадяни свого міста, почуватися безпечно, якщо бачимо безпорадність поліції? Чи має нас заспокоювати лише те, що постерункові сьогодні ходять і їздять кінно по троє, маючи при собі карабіни?».
— Можна подумати, що від убивства минув тиждень, — тихо проказав Самковський, — сучі діти ці писаки. Всі, як один…
Була тим часом уже восьма. Заплативши за вечерю, ад’юнкт вийшов з «Локалю Шнайдера» й подався знову в Дирекцію. Скоро починалися зміни в тих, кого він вибрав собі в помічники для нічної акції. Лишався час, аби переговорити з ними, ще раз все обдумати й підготувати зброю.
Альберт Заремба мав спокійний вигляд. Намагався навіть жартувати. Чи то щоб підбадьорити поліціянтів, чи то щоб укотре вколоти Самковського. Той врешті наказав йому стулити пельку і сісти в поліційний фургон. Виїхати вирішили з господарського двору Дирекції, щоб не притягувати зайвої уваги ані перехожих, ані начальства, оскільки хтось із зверхників міг затриматися до такої пізньої години.
Була одинадцята. Фургон викотився на Баторія[65], відтак попри безлюдний Галицький ринок, перетнувши Панську[66], в’їхав на Пекарську.
Коли, як можна було припустити, вони минали «Царство Мертвих» доктора Фельнера, Самковський не втримався й визирнув у шибку екіпажу. Звісна річ, розгледіти йому вдалося тільки самотній гасовий ліхтар, що розсіював довкола себе невеликий
