Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— І чоло йому протирайте. У воду можете додати трішки оцту, — почув ад’юнкт.
— Зрозуміла, пане лікарю. Ой, гляньте…
Вигук, очевидно, був пов’язаний з тим, що ад’юнкт раптом поворухнув головою і закліпав очима.
— А, з поверненням, mein Freund[54], — уже трохи гучніше сказав лікар.
Самковський розплющив очі, але через те, що був без окулярів, бачив украй погано. Втім, достатньо, щоб впізнати силует поліційного лікаря Ебергарда Фельнера. Точніше, поліційного патологоанатома…
— Невже я вмер, і ви робите мені розтин? — запитав ад’юнкт, відчуваючи, що слова ледь вдається видушити з себе, наче риб’ячі кістки, що застрягли в горлянці.
Фельнер засміявся.
— Жартуєте, Самковський, — промовив він. — Що ж, це добре… Ні, ви живий-живісінький, і я не маю жодного бажання зазирати вам усередину.
— Тут десь є мої окуляри?
— Ох, прошу вибачення…
Фельнер за мить насадив Самковському на носа його «додаткові очі». Ліве око бачило добре, а правому заважала дрібна павутина тріснутої лінзи.
— Окулярам також дісталося, — промовив лікар.
Все ж поліціянт тепер значно краще бачив його міцну присадкувату постать у білому халаті, накинутому поверх темно-сірого гарнітура, широке обличчя з крупним носом, акуратно підстриженою бородою і окулярами, значно масивнішими, ніж у нього. Волосся Фельнер мав кучеряве і всуціль сиве, проте воно міцно трималося черепа, на заздрість тим, хто в його віці — а доктору було під шістдесят — мав голову лису, як військова каска.
Самковський крутнув головою, шукаючи своїм єдиним видючим оком володарку ніжного голосу, якій Фельнер давав розпорядження, проте від різкого руху в цьому самому оці потемніло від болю.
— Не вертіться, дідько б вас узяв! — сердито промовив лікар і заходився поправляти йому компрес десь на маківці. — Ще бодай кілька днів мусите рухатися повільно, як канатоходець над прірвою. Затямте це.
— Що зі мною сталося? — запитав Самковський, переводячи погляд з доктора на бридко-зелену стіну за його спиною, а потім на сіру, місцями пожовклу стелю.
— Хтось добряче вперіщив вас по потилиці чимось важким, — відповів Фельнер, — усе, що можу наразі сказати.
— Як це «хтось»? — Самковський відчув, як обличчя його багряніє від обурення, — у кнайпі була купа свідків…
— Юначе, — перебив його доктор, — ви, мабуть, забули, що я не слідчий і не постерунковий! Переказую те, що чув, коли мені вас доставили сюди непритомного. Думаю, невдовзі до вас прийде хто-небудь з Академічної, от його й розпитаєте.
— Було б добре, щоб прийшли зараз, — вже спокійнішим тоном, в якому чулося більше прохання, ніж ствердження, сказав ад’юнкт, — я маю повідомити дещо важливе в Дирекцію.
Фельнер відхилив полу халата, за якою зблиснув срібний годинниковий ланцюжок, що тягнувся від борта піджака до кишені. Доктор дістав годинника і перевірив час.
— Заледве восьма, — промовив він, — але, гадаю, це не проблема.
— Восьма вечора? — перепитав Самковський.
— Восьма ранку, — всміхнувся Фельнер, — сутичка в кнайпі сталася вчора. Morgenstund hat Gold im Mund[55].
Доктор був галицьким німцем[56], родом десь з-під Злочова[57], тому рідною німецькою послуговувався часто і залюбки. Попри те, ніколи не приховував, що має насправді «жидівське походження».
— Отже, я пролежав тут цілу ніч?
— Виходить, що так. Але, погодьтеся, краще тут, ніж у морзі.
Самковский стрепенувся від цього жарту, як від укусу.
— Зосю, люба, — доктор з несподіваним теплом у голосі звернувся до своєї асистентки, — спустіться, будь ласка, вниз до телефонного апарата. Зателефонуйте в Дирекцію і повідомте, що пан ад’юнкт прийшов до тями. Нехай пришлють когось.
— Так, пане докторе, — почув Самковський ту саму фразу. Вона пролунала в нього десь над лівим вухом, отже, Зося сиділа біля його голови. Почулося, як вона підвелася зі стільця й рушила до дверей. Цього разу ад’юнкт вирішив усе-таки її побачити. Втім, доки повертав до неї зболену голову, асистентка вийшла. Самковський встиг зауважити лише тендітну постать у білому з дурнуватим сестринським чепчиком на голові.
— А доки хтось доповзе сюди з Академічної, дуже рекомендую вам поспати, — озвався Фельнер, вимикаючи десь електричну лампу.
Світла в палаті поменшало. Штори на вікнах тут розтуляти, видно, було не заведено.
— Зовсім я не хочу спати, — промовив ад’юнкт і одразу ж після сказаного провалився в пекучу дрімоту.
Розплющивши очі знову, Самковський побачив перед собою тонку пелену диму. В ніздрі вдарив запах тютюну. У палаті, крім Фельнера, був ще хтось, кому доктор описував стан пацієнта:
— …струс мозку, тому дайте йому бодай тиждень, — долинуло до його вух.
— Курва, в Дирекції й так бракує рук! — розпачливо відповів співрозмовник.
Самковський спочатку впізнав голос, а вже потім зрозумів, що ці двоє говорили німецькою.
— Пане директоре, — промовив він, спираючись на лікті й надіваючи на носа свої напіврозбиті окуляри, й вдруге за сьогодні почув:
— О, з поверненням, Самковський.
Фельнер та директор і далі сиділи собі за столом навпроти нього, тільки винувато загасили цигарки, ніби школярі, яких застукали за курінням у класі. Вільгельм Шехтель, начальник львівської поліції, був схожої з доктором статури, але, на противагу до нього, лисий і з виразним черевцем.
— Як почуваєтеся? — запитав він у підлеглого, хоча відповідь була написана в ад’юнкта на блідому виснаженому обличчі.
— Вам треба нові окуляри, — зазначив він ще за якусь мить.
— Головне, що не знадобиться новий череп, — промовив Фельнер, — його власний, на щастя, вцілів.
— Пане директоре, чи впіймали того типа, якого я хотів арештувати? — запитав Самковський, пропускаючи повз вуха їхні зауваження.
— На жаль, ні, ад’юнкте, — відповів Шехтель. — Але ми взяли сучого сина, що вдарив вас по голові. Це його колишній співкамерник. Він поки мовчить, але, я певен, невдовзі заговорить і виведе нас на нього.
— Того здоровила називали якось на ім’я… Здається, його звали Берл, і він вихвалявся втечею…
Директор кивнув.
— Берл Брюкнер, ми вже встановили. Колись утік з поїзда разом із Карелом Груммом. Вас ще не було тоді в поліції. До речі, обидвох їх заарештував колись Вістович. У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому чи шостому році.
— Четвертому, — сказав Самковський. — Він назвав цей рік.
— У покидька добра пам’ять, — скривився Шехтель.
Ад’юнкт, розчарований до краю, поклав голову на подушку. Директор це, схоже, помітив.
— Не впадайте у відчай, — заспокоїв він підлеглого, — спіймаємо ми вашого Брюкнера. Якщо він повернувся до Лемберга, то ховатися йому особливо ніде. Усі спільники його давно по в’язницях.
Шехтель підійшов до його ліжка й поклав поруч на тумбу щось важке, загорнуте в брудно-білу шмату.
— Ваш револьвер, — промовив він і додав: — Цілком імовірно, що ви поранили Брюкнера. Ми