Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Як і моє, — погодився Редль, — через це всі свої заощадження я тримаю тут, у Берні… І погодьтесь, є щось символічне в тому, що ми обидва виявилися клієнтами одного банку.
— Радий був би обійтися без цих узагальнень, полковнику, — сказав комісар.
— Як буде завгодно.
Вістович тим часом вирішив, що тепер настала його черга переходити в рішучий наступ:
— То як почувається добродій Грумм? — вимовив він, хоч насправді чхати хотів навіть на те, чи сучий син живий.
— Думаю, з ним усе гаразд, — відповів Редль, ніяк не виказуючи те, наскільки ця тема для нього дражлива, — у воді він одразу прийшов до тями, а випадкові свідки інциденту допомогли йому вибратися на берег. Після цього Грумм негайно повідомив, що конверт перейшов у ваші руки.
— І вам достатньо було потурбувати знайомого інспектора, щоб проникнути в мій номер і чекати на мене тут.
— Бачите, як усе просто?
Вістович криво всміхнувся у відповідь.
— Повертаючись, однак, до Грумма, пане Редль, — сказав він, — в Австро-Угорщині й союзній Пруссії його б заарештували як злочинця. А якщо зважити, що він, за чутками, перебрався до Росії, то вийти на міжнародну шпигунську арену цей суб’єкт міг би лише як агент царської розвідки. А якщо це так, то ви, полковнику, пов’язані з…
— Не поспішайте з висновками, пане Вістовичу, — перебив його Редль, — запевняю вас, дійсність не така жахлива, якою ви її змальовуєте. Ми з вами знаємо один про одного невеличкі таємниці, тож це певним чином зрівноважує наші взаємні звинувачення. Пропоную перебратися з цього, даруйте за прямоту, бридкуватого номера куди-небудь в краще місце й випити по чарці.
— Те, що я дізнався, полковнику, заледве чи можна назвати «невеличкою таємницею», — зауважив комісар.
— Гаразд. Отже, пити ми також будемо щось направду вартісне, — Редль перейшов на цілком дружній тон. Здавалося, це не він ще кілька хвилин тому цілився в комісара із зарядженої зброї.
— То що, їдемо? — повторив він запрошення. — Обіцяю, до кінця вечора багато речей ви розумітимете краще.
— Гаразд, — погодився комісар.
Зрештою, жодних інших планів на вечір у нього й так не було. Як і чіткого бачення, що робити далі в цій ситуації.
На вулиці вже зовсім стемніло, проте полковник впевнено рушив до неосвітленого провулка, що тягнувся від Мюнстерплац кудись у глибину вечірнього міста. З темряви несподівано виринули обриси автомобіля. Редль навпомацки відкрив дверцята й заліз на сидіння водія. Потім завів двигун і ввімкнув фари.
— Сідайте! — гукнув він комісару, вказавши на місце праворуч від себе.
Той обійшов авто спереду, затуляючи очі від сліпучого автомобільного світла, і приєднався до полковника.
— Куди ми їдемо? — запитав комісар, щойно авто поволі рушило нічними вулицями.
— Я замовив столик в ресторані готелю «Bellevue», — відповів полковник, не відриваючи погляду від дороги, — збирався повечеряти сам, але, сподіваюся, ви не проти скласти мені компанію? Повірте, це найкращий ресторан в усьому Берні. До того ж у них чудовий бар з випивкою.
«Bellevue» знаходився на узвишші, звідки можна було милуватися розкішним краєвидом. Зрештою, про це свідчила сама назва готелю й однойменного ресторану[40].
Редль назвав своє ім’я метрдотелю і, коли той відшукав його в списку гостей, попросив столик у барі, поруч з більярдними кімнатами. Там збиралися виключно чоловічі товариства, замовляючи здебільшого міцну випивку і відповідну закуску.
— Рекомендую тутешній антрекот, — тоном знавця сказав полковник, коли вони зайняли віддалене місце під стіною. Звідти Вістовичу добре було видно шинквас і перехід між рестораном та баром. За старою звичкою комісар непомітно оглянув цей простір, подумки запам’ятовуючи деталі, а надто — відвідувачів.
— Або печеню з кролика, якщо хочете чогось делікатнішого, — продовжив Редль.
— Антрекот, — згодився комісар, хоч зовсім не відчував голоду.
— Чудово… — полковник на хвилину занурився в читання меню, але майже одразу відклав його, — собі я замовлю те саме… Бажаєте вина чи віскі?
— Віскі, — не задумуючись, зробив вибір Адам Вістович.
— Тоді дванадцятирічний «Dalmore» вам сподобається. Це мій улюблений сорт. М’ясо готують доволі довго, тож цей скотч прикрасить наше очікування.
Сказавши це, полковник гукнув кельнера й повторив йому замовлення. «Dalmore» опинився на їхньому столі за лічені хвилини разом з невеличкою металевою посудиною, наповненою кубиками льоду. Полковник попросив залишити цілу пляшку.
— Ніколи не думали про те, щоб піти з поліції? — раптом запитав Редль, щойно кожен з них відпив по ковтку. Віскі смакувало й справді розкішно.
— Мені важко уявити себе деінде, — зізнався Вістович, — я цілковито присвятив себе службі.
— Як і я, — Редль запалив цигарку і, почастувавши співрозмовника, продовжив: — А тим часом, зовсім поруч струменіє цілком інше життя.
Полковник вказав рукою на сусідню залу, яку заливало м’яке світло, що струменіло з велетенських жирандолів під стелею та перелискувало на гранях ресторанного кришталю й дорогих прикрасах на жіночих шиях, грудях і пальцях. Зі сцени почулися перші акорди квінтету, а соліст м’яким баритоном звернувся до публіки, закликаючи до танців і музичних замовлень.
— Коли-небудь, — коротко промовив комісар і випив ще один ковток. Подумки він намагався уявити, скільки коштувала пляшка на їхньому столі. Підозрював, що не менше ста франків.
— «Коли-небудь» — це як постріл у голову, комісаре, — засміявся Редль. — Після такої відповіді зазвичай вже нічого не відбудеться.
— Свого часу я міг обрати Відень, — сказав Вістович, — залишитися там, збудувати кар’єру. Але покинув усе й повернувся до рідного Лемберга.
— Що ж, а я обрав столицю. Тримався за неї з усіх сил, намагався вислужитись перед начальством, тільки б там залишитися. Врешті, одного дня разом із підвищенням отримав наказ перебратися назад в Ґаліцію. Як бачите, моя історія — наче дзеркальне відображення вашої.
— Думаю, таких історій можна назбирати тисячі по всій імперії.
— Згоден. Але не завжди випадкова примха начальства повинна визначати наше майбутнє. А доля тих, що служать і в армії, і в поліції часто напряму залежить від зверхників.
— Так вже влаштовано й армію, і поліцію. Ми з вами знали, на що погоджувались.
Вістович збрехав. Він і гадки не мав, у якому опиниться болоті, коли 1885 року переступив поріг Дирекції на Академічній. Проте зараз волів опонувати всьому, що скаже полковник, потроху розуміючи, куди той хилить.
— Все ж, комісаре, вам притаманне цілком здорове грошолюбство. Погодьтесь. Інакше ви б не приїхали до Берна, опікуючись своїм позенським гонораром.
— Тут я не буду заперечувати. Не хочеться, коли постарію, поволі гнити в якомусь притулку при монастирі.
— От, нарешті! — Редль на радощах плеснув у долоні. — Нарешті притомна думка!
Він ухопив пляшку й знову наповнив їхні спорожнілі склянки.
— За здоровий глузд! — запропонував він тост.
Комісар підтримав, і чоловіки випили, після цього одразу заповнили легені тютюновим димом.
— Тепер, гадаю,