Українська література » » Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

---
Читаємо онлайн Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
комісар готовий був присягнути, що помітив на ній добре знайоме йому ім’я. Підписавши свій контракт, він передав його банкіру й спостерігав якусь мить, як той дмухає на чорнило, аби воно швидше висохло. 

— Ну от, — ​врешті промовив Пульманн, — ​тепер можете підписати і свій екземпляр. 

Він простягнув йому ідентичний примірник, де також уже стояла банківська печатка. 

— А скажіть, пане Пульманне, — ​ніби знічев’я промовив гість, — ​чи багато у вас клієнтів-австрійців? 

— О, так, звісно, — ​відповів той, — ​саме тому ми тісно співпрацюємо з Банком Австрії. 

— А чи багато з них із Ґаліції? 

— Думаю, кілька десятків я б нарахував. 

Вістович небавом підписав свій екземпляр і так само, як хвилину тому Пульманн, подув трохи на чорнило. Після цього знову запитав: 

— А чи є ще хтось з Лемберга, крім мене? 

Прозвучало це геть невинно. Невинніше, мабуть, ніж запитання босоногого хлопчака, який розпитує діда-єгера про його пригоди на полюванні. Втім, банкір несподівано спохмурнів. 

— Пробачте, пане Вістовичу, але я не можу вдаватися в такі деталі, — ​категорично заявив він. — ​Навіть таку інформацію про наших клієнтів ми старанно приховуємо. 

Гість добре бачив, що насправді це була вистава для самого ж Вістовича. Пульманн щиро хотів продемонструвати, як добре він виконує свої обов’язки і як дбає про анонімність вкладників. Найпевніше — ​повідомити, скільки львів’ян тримають свої гроші в швейцарському «Hottinguer» не було б жодним порушенням, але чоловік не наполягав. Він згорнув свій контракт і заховав до внутрішньої кишені піджака. Після цього попрощався з банкіром та, обмінявшись з ним побажаннями гарного дня, вийшов з кабінету. 

За дверима його зустрів той самий молодий клерк, який одразу ж подав йому верхній одяг. 

— На котру годину призначено сьогодні панові Альфреду Редлю? — ​несподівано запитав Вістович, уважно вдивившись тому в обличчя. 

— На четверту дня… — ​розгублено відповів той. 

Клерк не встиг подумати, навіщо його про це запитували і як цей чоловік дізнався, що інший клієнт з Лемберга також прибуде сьогодні, коли той подякував, приязно всміхнувся і вийшов у вестибюль. Тут він знову проігнорував сердитий погляд вусаня у твідовому костюмі, глибше насадив на голову мелоніка й рушив до дверей. 

Ідучи по вулиці, відчув, як неприємно почало нити трохи нижче грудей. Так відбувалося щоразу, коли десь поруч змією звивалася небезпека. Від ранкового піднесення не залишилося й сліду… Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович тепер почувався препаскудно. З одного боку, не було жодної загрози в тому, що вони з полковником Редлем користувалися послугами одного банку. Та ще й такого, що знаходиться за півтори тисячі миль від Лемберга. А з іншого… 

Альфред Редль, як і Вістович, також походив з цього прикордонного галицького міста. Ще в чині майора служив у Генштабі, у Відділі збору інформації, проте невдовзі його підвищили до полковника й відправили з Відня назад до Львова, призначивши на посаду, начальника Галицького підрозділу Evidenzbüro[28]. 

Так само свого часу зі столиці до рідного Лемберга повернувся й Вістович, щоправда, в чині штабскапітана, будучи випускником елітної Терезіанської академії[29]. Щойно залишивши стіни своєї суворої Alma Mater, молодий львів’янин вирішив більше ані дня не залишатися в армії. Своє рішення він ніколи й нікому не витлумачував, навіть батькові, інженерові залізниці, який вже встиг потішитися майбутній військовій кар’єрі сина. На питання суворого й безкомпромісного Романа Вістовича про те, що той робитиме далі, Адам врешті-решт відповів: «Піду служити в поліцію, якщо так необхідно, аби я носив мундир!». Батькові це видалося жартом, він розсміявся, що й підбурило Адама того ж дня, не зволікаючи, подати клопотання до ц. к.[30] Дирекції поліції з проханням прийняти його на службу. Адамові Вістовичу там не відмовили, лише для годиться перевіривши в поліційних архівах, чи не мав він або хтось із його родичів проблем із законом. Нічого такого не виявили, нічого такого, зрештою, в родині Вістовичів і не траплялося. 

Ясна річ, нового мундира Адам не отримав. Поліційні однострої на щодень носили тільки постерункові, кінні або піші. А тодішній директор львівської поліції не був дурнем, щоб відправити випускника Термілаку ганяти дебоширів на вулиці. Його приписали ад’юнктом до кримінального відділу, де вже за рік він став комісаром другого класу, а відтак і першого. 

З перших днів служби Вістович зрозумів, що надто мало знав, як ведеться в поліції. Якби йому більше було відомо про нудну рутину, недалеке начальство й огидних суб’єктів, як‑от убивць і маніяків, з якими доводилося мати щодня справу, то, може, і не зважився би на цю роботу. Але було пізно. Батько з його насмішками видавався йому гіршим за всіх цих небезпечних деліквентів разом узятих. 

Служба в поліції зробила його стриманішим і холоднокровним. Від запального юнака, що в одну мить перекреслює кар’єрні можливості військового у Відні, не лишилось і тіні. Цей зашкарублий характер, зрештою, допоміг йому пережити подальші життєві біди: смерть батька, перед тим — ​тихий відхід матері, лагідної й люблячої Соломії Вістович, в дівоцтві Вільчківної. І нарешті розлучення з дружиною, львівською акторкою Анною Каліш, котру слава й амбіції поманили геть з провінційного Лемберга спочатку на сцену берлінського Шаушпільгаузу[31], а далі в «Лобе-Театр» у Бреслау[32]. Поліційні розслідування комісар тепер сприймав, як шахові задачі, чітко й методично розв’язуючи одну справу за іншою. Невдовзі про успішного детектива з Лемберга вже знали у столиці, де в Міністерстві поліції він значився як «безумовно, найкращий слідчий Галичини». 

З Редлем Вістович уперше зустрівся тільки 1903 року. Якимось дивом вони досі не зналися, хоча обидва походили з львівських сімей залізничників, навчалися у Відні та повернулися потім назад до свого міста. Тоді у Львові сталося вбивство провіденського депутата Сейму. Зі столиці Редлю надійшов наказ негайно розкрити справу. Зі свого боку, начальник Галицького Evidenzbüro вимагав швидкого розслідування від директора поліції, той — ​від свого найкращого детектива. Це службове коло замкнулося й перетворилося для комісара на коло пекла. Йому зрештою вдалося знайти вбивцю, але вся слава й винагорода одноосібно дісталися Редлю. З тих пір Вістович полковника недолюблював. 

Ця справа, може, і забулася б, але якихось пів року тому комісар і полковник зіштовхнулися в Позені. Тоді Вістович спільно з прусською контррозвідкою провадив справу, в якій були замішані перші політичні особи Німецького Райху. Власне, у тракті цього розслідування він і отримав гонорар у сорок тисяч марок, які сьогодні успішно розмістив у швейцарському «Hottinguer». 

Проте особливістю цих грошей було те, що прусський А ІІІ b на знак вдячності дозволив йому вивезти їх із Пруссії, не сплативши ані пфеніга податку. Так само без проблем йому вдалося розмістити цю чималу суму в австрійському банку, звідки гроші було перераховано до Швейцарії. Австрійські й прусські таємні служби були давніми союзниками, Редль знав про позенське розслідування Вістовича, а отже, й знав про цей дозволений «сірий» капітал комісара. Ясна річ, опинитися з полковником в один день у Берні й стати клієнтом одного банку — ​здавалося дурнуватим вибриком долі. 

Втім, виникало питання, що в Берні робить сам

Відгуки про книгу Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: