Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Наші дорогі товариші революціонери, Якове Олександровичу, і мене з великою охотою відправили б на той світ. Слідом за моїм братом… Ця їхня революція пролетаріату — ненажерливе чудовисько, яке заснуло колись у Франції, але прокинулося в Росії. І тепер щодня й щогодини хоче жерти. Уся ця наволоч: анархісти, есери, комуністи, всі ті, що оголосили себе вільними людьми, — насправді раби цього чудовиська. Щоб годувати його, вони й застосовують цю свою експропріацію[21] й терор, нічим при цьому не відрізняючись від звичайних грабіжників і вбивць. Інакше воно почне жерти їх самих… Через цих нелюдів кожного разу, повертаючись до Росії як титулована й багата особа, я ризикую своїм життям.
— Однак, цар погодився на реформи, — зазначив Яків, — якщо вони будуть доведені до кінця, все зміниться.
— Не будуть, — заперечив Орлов. — Для реформ потрібен надійний ґрунт, а Росія — це суцільне в’язке болото. На ньому прорости може тільки невігластво і насилля. От побачите, Думу, цей наш парламент[22], створений на взірець французького, невдовзі розженуть. Усе тому, що народ сам хоче, аби ним правили, як скотиною.
— Бог з нею, з Росією, народом, Думою… — гірко зітхнув Яків, — я достатньо заплатив за свої вподобання.
— Радий це чути, — похвалив граф.
— Інокентію Михайловичу, Христа ради! Заберіть мене звідси, — гаряче сказав пацієнт, — у мене кепські передчуття. Нутром чую, якщо залишуся, то кінець мені. Або сьогодні, або завтра. Доберуться до мене!
— Тихо, тихо, сердешний ви мій, — лагідно проказав граф, — заберу, я ж не назавжди вас тут заховав. Щойно знатиму, що назовні безпечно…
— Заберіть мене звідси негайно!
— Ви чудово знаєте, що просто зараз це неможливо.
Пацієнт відвернувся й трохи помовчав.
— А якщо я скажу вам… — продовжив він сухим, приглушеним голосом. — Якщо скажу, де моє золото… Адже вам це також цікаво. Правда ж, ваше благородіє?
— Безумовно, — відповів Орлов, удруге озираючись на асистента Краута. Здавалося, він хотів переконатися, що той не підійшов до них ближче.
— Тоді завтра, щойно опинюся у вашому автомобілі, — твердо проговорив Яків, — до того ж не пізніше ранку. У цей самий час, перед восьмою, до приходу доктора Ріцке.
— Гаразд, я буду.
Почувши остаточну відповідь, Яша звівся на ноги й подав знак асистенту Крауту, що розмову завершено. Потім, не прощаючись з графом, швидкою ходою рушив до клініки, де назустріч йому вийшли двоє санітарів.
Орлов не збрехав. Наступного дня, о сьомій, його «Panhard»[23] зупинився в тому самому парку, де напередодні він пригощав горіхами білок. Вийшовши з авто, він цього разу подався не до хвіртки, а до головного входу. Усе було залагоджено: санітари мусили передати йому пацієнта щонайпізніше за чверть години. Тобто о сьомій п’ятнадцять Яків, тримаючи в руках валізу, мав би чекати його біля лікарняного турнікета.
Так само, як і вчора, граф — для годиться — спочатку прогулявся алеєю, потім порозглядав псевдоантичні скульптури, що зображали Діану в оточенні вірних мисливських псів і Аполлона з арфою, якого обступили закохані в нього музи. Скульптури потроху зеленіли від часу, обростаючи мохом, і, без сумніву, потребували втручання реставраторів.
Врешті граф відгорнув полу плаща і дістався до позолоченого годинника на делікатному, проте надійному ланцюжку. Орлов перевірив час. Лишалося ще п’ять хвилин, отже, слід було йти до лікарні. Сховавши годинника назад до кишені й застебнувши плаща, чоловік жваво закрокував алеєю, ритмічно вдаряючи по бруківці тонкою лакованою тростиною.
Втім, опинившись за якийсь десяток метрів від клініки, граф зупинився й завмер від подиву. Замість Якова біля турнікета він побачив поліційного фельдфебеля. Схоже, тому було наказано охороняти вхід. Першою думкою Орлова було чимскоріше повернутися до свого автомобіля й вирушити звідси геть, але цікавість взяла гору. Закуривши цигарку, він повільною ходою підійшов до вартового, вдаючи з себе знудьгованого роззяву. Той зміряв його обережним поглядом.
— Доброго ранку, — привітався граф.
Постовий кивнув у відповідь.
— Нудна робота, еге ж? — продовжив Орлов.
— Чия? — не зрозумів той.
— Ваша, звісно. Стояти тут і охороняти психів… — кажучи це, граф дістав з кишені портсигара і, відкривши його, простягнув поліціянтові. — Закурите?
— Чом би й ні, — стенув плечима той і потягнувся за цигаркою. — О, єгипетські…
— Аякже. Турецькі деруть горло, — мовив граф, підносячи йому запалений сірник.
— А я смалю тільки наші, прусські, — відповів поліціянт, випускаючи перший струмінь диму. — О, справді добра річ, — похвалив він цигарку, розглядаючи її з усіх боків, наче та відрізнялася чимось від інших.
— Візьміть собі ще, — запропонував Орлов, знову розкриваючи портсигар.
— Ні, що ви, — почав відмовлятися постовий.
— Беріть, беріть, — наполіг граф, — ви ж тут, зазвичай, стоїте цілий день? Так?
— Ні, що ви, — засміявся поліціянт, ховаючи ще одну сигарету в кишеню шинелі. — Зазвичай поліція цих вар’ятів не охороняє. Це тільки сьогодні.
— Он як? — удав здивованого до краю Орлов. — А що сталося?
— Один псих утік, — тихо сказав поліціянт, — перебрався в санітара, і тільки його й бачили…
— Та що ви кажете! — цього разу здивування графа було непідробним. — А він небезпечний?
— Ні, кажуть, цілковито миролюбний вар’ят. Тільки ані слова нікому…
— Звісно, звісно… — пообіцяв граф, відчуваючи, як ноги самі почали відступати назад.
Він ще змусив себе люб’язно попрощатися з поліціянтом і побажати тому легкої служби. Після цього, не стримуючи себе, майже побіг до свого авта.
У готелі його зупинив рецепціоніст і передав чиюсь поспіхом і недбало складену записку. Розгорнувши її, Орлов швидко прочитав нерівний текст, хоча зміст знав наперед: «Яша втік. Що робити? Ріцке».
— Не знаю, що робити, сраний ти ідіоте! — сердито проказав граф і швидко рушив до свого номера.
ІІІ
Берн
10 квітня 1906 рокуО восьмій тридцять ранку дещо огрядний добродій високого зросту, вбраний у темно-сірий плащ і чорний мелонік, неспішним, майже прогулянковим кроком звернув з Ратгаузґассе і через вузький безіменний пасаж вийшов на простору й шумну Крамґассе. Тут він рушив ще повільніше, мовби насолоджуючись людською метушнею довкола себе: армією клерків з товстими портфелями й порепаними папками в руках, котрі мчали кудись на службу, ледь не на ходу встрибуючи та вистрибуючи з трамваїв, міських екіпажів та поодиноких таксі, торговців, що якраз відчиняли свої крамниці, доверху набиті сувенірами, шоколадом, швейцарськими ножами та флягами, одягом, зброєю, екзотичним чаєм, сушеними фруктами, тютюном і винами. Крамниці поділялися на верхні й нижні. Верхні займали звичні місця на першому