Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
У коридорі та сама німфа здивовано віддала йому капелюха й плаща. Зазвичай так рано з клубу ніхто не йшов, адже вечір з усіма його принадами тільки починався. Хоч, мабуть, у цього молодика він сьогодні не вдався. Вона співчутливо усміхнулася йому наостанок і грайливо помахала рукою вслід. Такою була її робота. Мусила злегка розпалювати клієнтів, щойно ті приходили до гардеробу і на прощання, коли залишали клуб. Тоді додому вони потрапляли з відчуттям невтамованого голоду, а це чи не найліпша мотивація повернутися сюди знову.
Вранці домовленого дня, за чверть до сьомої, Краут сам розбудив чергових санітарів і наказав їм вести пацієнта з двадцять восьмої палати на прогулянку. Ті не ставили зайвих питань. Треба — значить треба. Лікарям видніше, як поводитися з цими вар’ятами…
Яша чекав, стоячи посеред кімнати одягнений і поголений. Тримався рівно, урочисто й дещо гордовито, мовби за хвилину мав виступити в Райхстазі. Ще опівночі, під час огляду, Фелікс потайки від санітарів попередив його, де й коли відбудеться зустріч з Орловим.
— Ви мій рятівник, — усміхнувся тоді Яша.
Асистент не відповів. Він думав про те, що вперше обдурює доктора Ріцке. І понад усе йому хотілося, аби це трапилося востаннє. Навіть якщо Яша знову запропонує йому таку саму щедру винагороду.
Як і було домовлено з Орловим, за чверть години, рівно о сьомій, санітари залишили пацієнта в парку під наглядом асистента Краута. Зрадівши можливості ще трохи подрімати, вони поспіхом подалися назад у приміщення, до своєї комірчини, знову без зайвих запитань. Нічні зміни робили їх байдужими. І навіть якби Яшу чорти вхопили одразу за їхніми спинами, або ж він почав корчитись у жахливих конвульсіях, ніщо, здавалося, не змусило б їх повернутися до парку.
Дочекавшись, доки за ними зачиняться двері клініки, Фелікс удавано безтурботною ходою підійшов до металевої хвіртки в паркані і, діставши з кишені чималого ключа, не без зусиль відчинив її. Орлов стояв за десяток метрів від огорожі, звівши очі догори й розглядаючи гілля столітнього дуба, по яких стрибала темно-руда білка. Схоже, він, як і Краут, намагався вдавати байдужість. Якого-небудь курортника, змученого відпочинком роззяву, що прогулювався неподалік після вранішніх вод. У його руках навіть виявилися два грецькі горіхи, і він постукував ними один об одного, щоб зацікавлена білка наблизилась і їх забрала. Так робили всі, кому були призначені гуляння міськими парками, причому з таким азартом, мовби годування білок — найцікавіше заняття в цілому Бадені, а то й в усій Німецькій імперії.
Втім, як виявилося, граф і справді був у доброму гуморі. Привітно усміхнувся Феліксові й поцікавився, як минув його вечір у «Пігмаліоні».
— Цілком добре, — відповів Краут, бо, зрештою, нічого поганого і справді не сталося. — У вас чудова співачка.
Йому хотілося, щоб це прозвучало як недбала репліка, сказана без жодних емоцій, проте граф, схоже, помітив його внутрішнє хвилювання.
— О, так, — відповів Орлов, усміхаючись ще ширше, — наша солоденька мадам Шене уміє завести публіку.
У голосі його зазвучали якісь огидні хтиві нотки, від яких Фелікса охопила злість. Приховати її було б ще важче, втім, Орлов, на щастя, не цікавлячись його реакцією на сказане, першим зайшов у хвіртку, трохи пригнувши голову в чорному мелоніку[20], щоб не зачепити ним верхню частину прямокутного отвору в огорожі.
«Добре, що все це закінчується», — подумав Краут, ідучи слідом.
Він знову замкнув вихід і став здаля спостерігати, як росіяни радісно подалися один одному назустріч. Їхню розмову він чути не міг. Але навіть якби й чув, то не зрозумів би ані слова — ці двоє заговорили російською.
— Яке щастя бачити вас при доброму здоров’ї, Якове Олександровичу, — сказав Орлов, беручи співрозмовника за плечі й тричі по-православному розціловуючи.
— Думаю, ви хотіли сказати «при здоровому глузді», — виправив його Яша, — зважаючи на місце, в якому я перебуваю вже стільки часу.
У голосі його почулися нотки якоїсь майже дитячої образи.
— На бога, Якове Олександровичу, — трохи спохмурнів Орлов, — ви ж самі знаєте, що ця лікарня — найбезпечніше для вас місце. І я задіяв чимало зв’язків, щоб вас помістити сюди інкоґніто…
— Знаю, знаю, князю, — перебив той. — Знаю й буду вдячний вам за це до кінця свого життя, скільки мені там ще залишилося.
— Ну, батєнька. Що за песимізм?
Він лагідно підвів Якова до лавки й жестом запропонував сісти. Коли вони вмостились, Орлов озирнувся довкола. Подвір’я клініки в цей час було безлюдним, не враховуючи, звісно, худорлявої постаті асистента Краута, що стежив за ними з відстані кількох десятків кроків.
— Для радощів у мене занадто мало підстав, Інокентію Михайловичу, — відповів Яків. — І в клініці, і в усій цій клятій Пруссії я можу довіряти тільки собі й вам.
— Я говорив, що доктор Ріцке — також цілком надійна людина.
— Я не певен.
— Запевняю вас…
— До біса ваші запевнення! — Яків несподівано перейшов на крик і схопився з місця, мовби побачив перед собою змію. — Готовий битися об заклад, він при першій нагоді здасть мене російським або німецьким шпигам! Залежить від того, хто більше заплатить!..
Орлов побачив, що Краут уже готовий кинутися до них, аби заспокоїти пацієнта, тому широко посміхнувся й знаком показав, що все під контролем.
— Сядьте, Якове, — з притиском сказав він співвітчизнику. — Сядьте і заспокойтесь.
Той ще якусь мить постояв, а тоді підкорився. Сівши, він вперся ліктями в коліна й закрив обличчя руками.
— Прошу мене вибачити, — голос з-під його долонь звучав приглушено й ледь розбірливо. — Живучи серед психів, сам врешті-решт перетворюєшся на психа…
— Все гаразд, мій друже, — Орлов поклав йому руку на плече, — недовго ще залишилося.
— Я, власне, тому й попросив вас про зустріч, Інокентію Михайловичу, — Яків опустив руки й повернув до співрозмовника розчервоніле обличчя. — Хотів сказати, що боюся.
— Ну, батєнька…
— Боюся, що ви про мене забудете, — продовжив пацієнт, — або до мене врешті-решт дістануться.
— Ніхто не знає, що ви тут, Якове Олександровичу, — твердо запевнив граф.
— Ви недооцінюєте імператорську розвідку, — гірко зітхнув Яків, — і так само прусський Третій відділ… Господи милосердний, та навіть есери, яких я всіляко підтримував рік тому а Петербурзі, воліли б бачити мене радше мертвим, ніж живим, щоб отримати мої гроші…
На цих словах пацієнт затнувся, схоже, не бажаючи вдаватися в деталі. Орлов витримав паузу. Якби Яків у цей момент уважно придивився до його обличчя, то зрозумів би, що ці слова
