Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Притому радикалом пан Василь себе не вважав, ніколи не рубаючи з плеча й завжди маючи шлях для відступу чи маневру. Хоч від Громнишина завжди було більше шуму, ніж реальної користі, він усе ж був не стихією, якою здавався всякому, хто бачив його вперше, а досить тверезим стратегом і тактиком.

Порядок денний він формувати дуже хотів, але не міг через узяті на себе надмірні обов’язки, котрі парадоксальним чином робили його водночас значущим та незначним. Тим не менше, пан Василь вважав себе творцем великої політики, хоч бажання бути всюди розчиняло його, роблячи одним із маленьких мешканців жвавого мурашника.

Він та його мовчазний і незнайомий Климові супутник наблизилися з боку, протилежного тому, де зараз тупцяв Гірняк.

— Ми були у вас удома! — повідомив Громнишин так, ніби це була головна новина нової доби, і на нього навіть озирнулося кілька перехожих. — Вас не застали!

— Я підозрював, — мовив Клим.

— Ваш домовласник теж не знає, де ви сьогодні можете бути.

— Я панові Зінгеру не звітую.

— Але, пане Кошовий, то є безвідповідально з вашого боку!

Клим кинув погляд на Гірняка. Зрозумів — той не в захваті від появи товариства. Кошовий так само не тішився. Розмова з Гірняком зараз була для нього важливішою, ніж вислуховування прожектів найактивнішого серед діячів української політичної громади. Своєю чергою Громнишин, вглядівши Гірняка, стиснув губи ниткою, демонструючи тим самим своє небажання бути у його товаристві. При ньому Кошовий не міг собі дозволити обговорювати справи з Гірняком. І навпаки — присутність публіциста помітно напружувала інше товариство.

Знову взявшись за замок та нарешті впоравшись із ним, Клим гостинно розчахнув двері:

— Прошу заходити, панове.

— З вашого дозволу, переговоримо пізніше, — кинув Гірняк, торкнувся краю пом’ятого капелюха. — Честь.

— Хоч скажіть, де і коли вас знайти, — Кошовий намагався зберігати світськість до останнього.

— Вже маю справи. З вашого дозволу, завтра.

Клима це зовсім не влаштовувало, бо ламало всі плани.

— Звісно, нехай буде завтра.

Громнишин виставив уперед підборіддя, демонструючи, як йому не цікаво. Натомість Гірняк сприйняв публічне неприйняття спокійно. Здається, йому це навіть сподобалося. Знову відсалютувавши, він повернувся, перейшов на інший бік вулиці й закрокував геть, заклавши руки за спину.

— Даруйте, якщо зашкодили, — сказав Громнишин. — Хоч не знаю, які серйозні розмови можуть бути у вас із подібними панами.

— Чим він вам не догодив? — зітхнув Кошовий.

— Та не треба мені годити! Але окремі публікації окремих діячів засадничо шкодять нашій спільній справі!

— Пане Громнишин, я давно вам казав: не треба монополізувати патріотизм.

— Пане Кошовий, тут не йдеться про жодну монополію! — відмахнуся той. — І чого стоїмо при вході, привертаємо увагу? Давайте вже зайдемо, бо хочу де з ким вас познайомити і маю при цьому важливу розмову.

У своїй манері Василь Громнишин легко перескочив із теми на тему.

Інколи це не шкодило процесам, лише сприяло.

Бо звичку циклитися на інших, тим більше тих, хто дратує й не подобається, цей діяч підміняв манерою зациклюватися винятково на власній персоні.

Один за одним зайшли всередину.

Клим ступив останнім, щільно причинив двері.

Чоловіки не скинули верхній одяг.

Кошовий робив це завжди, навіть коли в конторі було зимно — йому затишніше було вести справи без пальта, це налаштовувало на діловий лад. Тепер він лишився в ньому демонстративно, натякаючи: часу в нього небагато, про зустріч не домовлялися, тож краще коротко й по ділу. Візитери або все зрозуміли, або самі не збиралися довго затримуватися, тому лиш зняли капелюхи.

— Рекомендую — Михайло Снігур, — кивнув на супутника Громнишин і додав так, ніби це мало значення: — Пан Снігур — буковинець, тож має румунське коріння.

Новий знайомий коротко й міцно стис Климову руку.

— Чим можу служити?

— Не лізти.

Говорив Снігур коротко, хрипато, а тон не передбачав подальших дискусій.

— Звучить погрозою.

Кошовому не імпонувала така манера. Хоч інших підстав не було, вже перейнявся до нього антипатією. Й вочевидь не приховав цього.

— Я вам не подобаюсь, — констатував новий знайомий.

Сіпнулося віко.

— Ми не на оглядинах, шановний. Прийшли до мене, аби з перших слів чогось вимагати.

— Панове, дуже прошу, не сваріться вже, — метушливо втрутився Громнишин. — Моя помилка, маю все пояснити!

— Я сам.

Вийнявши з кишені коробку французьких цигарок, Снігур спершу пригостився сам, потім простягнув Кошовому.

— А раптом тут не вільно курити?

— На столі попільниця, в ній — недопалки. Трубка миру, не кривіться.

Хай там як, а кортіло. Клим знизав плечима, пригостився, підкурив від сірника, простягнув вогонь новому знайомцеві.

— Найгірше, що могло статися, — ваша вчорашня пригода, — мовив той.

— Тепер ясно, — кивнув Кошовий. — І ви прийшли говорити про Ладного. Не лізти я маю в його справу, так? А хто вам сказав, що я в неї влізаю? Які я взагалі маю повноваження? То поліцейське розслідування.

— Коли це вас зупиняло?

Клим відчув, як починає заводитися.

— Пане Громнишин, рекомендуйте мені вашого колегу ще раз. Бо я не зовсім розумію, на який підставі незнайома особа мені щось забороняє, ще й таким наказовим тоном.

Громнишин зиркнув на свого супутника.

— Пан Снігур представляє стрілецьку Доповнюючу сотню.[23] Умови, в яких об’єднані українські політичні сили змушені працювати… хтось компетентний мав би дбати про безпеку діяльності. Він служив у легіоні, дістав поранення коло Семиковець,[24] звільнився з війська. Тільки так може виконувати місію, за яку взявся тепер.

— Який зв’язок?

Снігур кахикнув:

— Відразу бачу далеку від війська людину, пане Кошовий. Хоч сам донедавна був цивільним, інспектором чернівецької залізниці.

— Недавно?

— Два роки тому. Знаєте, як двадцять, — тепер говорив трохи спокійніше. — Не повірите, часто бував у Петербурзі, мав багато друзів серед росіян і вважав себе шанувальником їхньої культури. Особливо поезії, тримав удома російські видання. Вигріб усе і відніс російським солдатам у казарму, коли терпець урвався, — схоже, Снігура починало заносити. — Коли царська армія зайшла в Чернівці, я спершу не перейнявся. Навіть пояснював перепудженим колегам — усе буде добре, це культурна нація, вони поводяться цивілізовано. Знав бургомістра особисто, тож попросився у склад делегації, яка зустрічала військо. Почувши від мене російську, хай трохи ламану, російський офіцер відразу перевів мене до іншої групи.

— Заручники? Може, в готель «Чорний орел»?

— Правильно розумієте, пане Кошовий. Тримали в «Чорному орлі». Потім, коли містяни обміняли контрибуцію на нашу свободу, я ще думав — помилка, непорозуміння, когось за це покарають. Але на залізничній станції, просто з вікон мого розгромленого кабінету, бачив, як солдати перевантажували продукти з вагонів на вози. Залізницею чомусь не хотіли везти здобич, тож ладнали справжні каравани. Потім