Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

дізнався — частину харчів солдати залишали собі в казармах. Хоч армійське постачання в них було налагоджене добре. Наступними днями в місті почався справжнісінький, дикунський, дослівно азійський вандалізм. Заправляли всім козаки, і скаржитися на них не мало сенсу. Комендант на кожне таке подання відповідав: «Це війна». Я з поваги до бургомістра якийсь час ще тримався в створеному ним невеличкому штабі, куди зібралися впливові колись у місті люди. Думали, хоч якось можна стримати безчинства. Та всі мої апеляції бодай до культури пролітали повз нових володарів. Ось тоді я здався.

— Що значить — здалися? Знову пішли заручником, тільки добровільно?

Снігур гмикнув:

— Кажу ж, приніс солдатам усі російські книги, які мав. А потому, користуючись тим крихким статусом службовця ратуші, який мав, без перешкод вибрався з міста. Документи дозволили дістатися ближче до лінії фронту. Раніше у місті стояв стрілецький корпус, вояки відступили разом із армією. Оскільки бургомістр мав уявлення про розташування військ по обидва боки фронту, ми, його служба, теж знали про це. І я приблизно міг уявити, де саме можуть стояти наші стрільці. Тому пробирався в тому напрямку і в жовтні вже був у легіоні. Вишкіл пройшов у Аннанберзі,[25] у відставку вийшов підхорунжим.

— Ви наче звітуєте мені, пане Снігур.

Збоку розмова справді виглядала так, але Клим, сказавши це, негайно пошкодував. Бо риси співрозмовника враз загострилися, на лице повернулася тінь, очі звузилися, тон помінявся. Тепер підхорунжий у цивільному знову перейшов із довірчого тону на рубані фрази.

— Я вам не підзвітний, шановний добродію. Описав вам свою одіссею, аби зрозуміли моє право вимагати звіту від вас.

— Навіть так? Право? Це вже цікаво. Про що ж, на вашу думку, мушу звітувати?

— Ви напевне говорили з Ладним перед його загибеллю. Хочу знати, що саме він вам сказав.

Тепер гмикнув Кошовий, зиркнув на Громнишина, котрий уже помітно нервував і почувався ні в сих ні в тих.

— Пане Василю, хоч ви поясніть, що відбувається. Я на допиті? Ви привели мені поліцейського?

— Не варто пащекувати, — мовив Снігур, хоч зверталися не до нього. — І поставтеся до нашої розмови серйозно, а не як глибоко цивільна особа.

— Ця цивільна особа, до вашого відома, двічі встигла посидіти в тюрмі. Спочатку запроторили росіяни за доносом москвофілів. Потім — австрійська влада, вже за повідомленням своїх, українців. Котрих я, до речі, знаю добре. Так склалося, роблю спільну справу з тими, хто обізвав мене колаборантом.

— Від помилок не застрахований ніхто, — озвався нарешті Громнишин.

— Мудро сказано, — підхорунжий тицьнув у його бік. — Нашу зустріч ініціював я. Аби вберегти вас від помилок, пане Кошовий. Бо може так статися, знову втратите довіру через підтримку зрадників.

Запала тиша.

— Отак, значить, — протягнув Клим, розминаючи між пальців залишки цигарки, попіл кришився на носок його черевика. — Хто ж у нас тепер зрадник?

— Захар Ладний.

З вуст Снігура це прозвучало вироком.

— П-ф-ф-ф! — голосно видихнув Громнишин.

Обертом пішла голова.

Кошовий на мить заплющив очі, подумки порахував до десяти, відкрив, проговорив:

— Поясніть.

— Зволите, — кивнув підхорунжий. — За два останніх роки я пережив і побачив стільки, скільки не бачив за попередні тридцять три. Доживши до віку Христа, я потім наче прозрів. Тепер усяка особа, котра дотична до чогось підросійського, для мене є зрадником. Повторюся: ніколи не думав, що колись казатиму такі речі, тим більше — незнайомій людині. Та я начуваний про вас, пане Кошовий. Ви донедавна так само уникали активної діяльності в українських політичних та громадянських рухах. Пан Громнишин тому свідок, і не лише він.

— Чекайте…

— Ви заждіть! — гаркнув раптом Снігур. — Два роки війни нічому вас не навчили! Світу, в якому ви оберталися до її початку, вже не існує! Промисловці, богема, світські леви й левиці, модні зібрання, де говорять про все на світі, окрім реальності, якої вперто не помічають! Війну допустили ви!

— Я? Особисто?

— Балакуни та ліберали! Сам таким був, тому мене так само стосується! Але я, на відміну від вас, прозрів і визнаю помилки! — сказавши це, підхорунжий трохи заспокоївся. — Загравання з ворогом зведе наш рух на пси. Захара Ладного або збиралися використати, або вже використовували у своїх інтересах ті, кому треба швидко і гучно дискредитувати українську справу.

— Ходите колами. Поясніть.

— У нього в кімнаті знайшли листівки та брошури. Типові зразки російської пропаганди.

Кімната знову гойднулася.

— Коли?

— Незадовго до його арешту. Ладний, як відомо, останнім часом забагато пив, цим самим лиш поглиблюючи депресію. Двері кімнати в притулку не зачиняв. Один із стрільців зайшов провідати, самого не застав, але оте барахло лежало на ліжку.

Кошовий уже опанував себе.

— Хіба Ладний читав російською?

— Мабуть, раз агітація була в нього.

— Самі кажете — кімната не зачинялася. Де гарантія, що йому не підкинули?

Снігур глянув на незвично мовчазного Громнишина.

— Правда ваша. Справжній адвокат, бо слизький. Уже починає вигороджувати.

Це починало набридати, пора переходити в наступ.

— Тепер послухайте мене, панове, — у голосі Клима брязнув метал. — Ви прийшли до мене, вважайте, додому і звинувачуєте чорт знає в чому. Я не повинен кудись лізти і невідомо про що звітувати. Ви забираєте мій час пустими розмовами, і вже мушу виправдовуватися, хоч не розумію, за що. Ходите колами, замість пояснити коротко, чітко. Так-так, пане Снігур, по-військовому. Бойові операції теж так планували?

— Ви нічого не знаєте про бойові операції, — парирував підхорунжий. — Коротко, чітко? Прошу дуже. Захар Ладний, ваш покірний слуга, загалом усі січові стрільці хоч перебувають у окремому національному корпусі, водночас є на службі в австрійській армії. Легіон не живе за своїми, окремими правилами. Тому, якщо лікарі вважають подальшу службу можливою, солдати та офіцери мають по одужанню повертатися до маршової частини. Ладний — герой війни, але його визнали непридатним для подальшої служби. Крім того, переживав інтимну драму, чого, я вважаю, жоден із нас під час війни не має собі дозволяти. Жив у притулку, був неприкаяним, отримував якусь невеличку допомогу. Не треба докладати багато зусиль, аби підштовхнути хлопа в подібному стані до краю прірви. Тобто — до зради, — він перевів подих. — Пане Кошовий, його агітували, обробляли, накручували проти чинної влади. Яка його, ветерана й героя, нібито кинула напризволяще, прирекла на злиденне існування. Також йому обережно й впевнено товкли: українська громада, українська суспільність теж відторгає його. Найперше — через спосіб життя, який той вів. Ще трохи, і Захар Ладний почав би вголос говорити речі, які були б проти влади і конфліктували б з нашими державницькими справами. Хіба ви не знаєте, що рівновага