Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Де ховатимуть?

— Там же, у Варшаві. Вже поховали, сьогодні вранці. А тут — поминки за рахунок закладу. Прошу, ви ж знали його, пан Сілезький робив вам багато доброго.

Тут Клим теж міг би посперечатися, аби дозволяв момент. Утім, якщо доброю справою вважати, що за весь час знайомства йому нічого лихого не сталося, — тоді так, згода. Кивнувши Цезарю, який уже показав йому на потрібний столик, Кошовий пройшов і примостився поруч із Шацьким, так, щоб бачити Тиму з Ліндою.

— Співчуваю, — мовив тихо, взяв запропоновану чарку, зиркнув на Йозефа й завмер.

Бо тепер мав справжній привід сумувати.

Здалеку не помітив, але опинившись поряд — розгледів: Шацький був п’яний.

Він намагався сидіти рівно й справді не привертав до себе уваги. Тим більше, присутнім було не до дантиста. Його виказував погляд. Клим за своє життя бачив чимало нетверезих, та чого вже там — сам, бувало, дозволяв собі зайвого з різних причин. Признатися, Шацького здибав таким уперше з часу знайомства.

— Хто це зробив? — не стримав він гніву. — Для чого, панове?

— Пан Тима тримав ззаду, я заливав у рота через рурку, — серйозним тоном відповів Лінда.

— Не жартуйте так. І з Шацьким, і про нього.

— Пане Кошовий, — зітхнув Тима. — Зробили це, — він тицьнув на Йозефа, — ви. Щойно у вас вистачило розуму прислати його сюди, аби домовитися про нашу зустріч, і то терміново. Шацький, бачите, вступив сюди в недобрий як для нас, так і для себе час. Його запросили за стіл, як належить на поминках. А він немов із ланцюга зірвався. Почав наливати себе так, ніби пан Густав був його близьким другом чи хрестив усіх його дітей.

Шацький кивнув на це зі скорботним виразом.

– І що тепер?

— Ви мене питаєте, пане Кошовий? — щиро здивувався Тима. — Мало того, що дали про себе знати не в добрий для всіх нас час, так ще й хочете перекладати на нас вашу проблему.

Лінда кахикнув.

— Не до столу й не принагідно сказати, але ви, пане Тимо, трошки лукавите.

— А ви про що? — стрепенувся Єжи.

— Король помер — хай живе король. Так, здається, французи говорять.[26] Після його смерті ви тут, у Львові, займаєте його місце.

— Та про яке місце ви говорите!

— Звісно, не помешкання, — скривив Лінда кутик рота. — Мова про статус, ви чудово це розумієте. Днями відбудеться формальна передача повноважень.

— Вар’ята граєте, пане Ліндо.

Тима так само криво посміхнувся у відповідь, а Кошовому не лишалося нічого, крім як крутити головою, переводячи погляд із одного на іншого. Шацький вперся спиною об лавку, з останніх сил намагаючись сидіти рівно.

— Прошу?

– Є рекомендація щодо вас, аби ви зайняли моє місце. Проти вас особисто ніколи нічого не мав, бо ви робили свою роботу, я — свою. Ми й зараз порозумілися. Та колишній бурий[27] не вартував би аж такої довіри, яку товариство авансує вам. Хай ви, пане Каролю, далеко не рядовий павук.[28]

— Чому авансує? Мав досить часу, аби згадане вами товариство переконалося — від особи, котра чудово знає звичаї й методи кримінальної поліції, користі в вашому близькому оточенні буде значно більше.

— Але мене ніхто не змусить довіряти вам так, як пан Густав довіряв мені! — огризнувся Тима.

Судячи з того, що ці двоє не стрималися на поминках, розмова тяглася давненько й зачепила обох. Кахикнувши, Клим нагадав про себе, й вони враз схаменулися, замовкли, і Лінда першим поміняв тему.

— Пане Кошовий, то вас найменше стосується. Справді, чому попросили Шацького зробити те, що по силах вам? Отак запросто прийти сюди, домовитися про зустріч, викласти суть…

— Каюсь, — визнав Клим. — Не міг подумати про такі наслідки. Тепер ще з жінкою його матиму мороку. Доведеться пояснювати, чому відпустив і дозволив пуститися берега. Хоча… він давно збирався. До того все йшло.

— То справді не наш клопіт, — погодився Лінда. — Все сталося, як сталося. Ми вам для чогось були потрібні. Я навіть здогадуюсь.

— Отож, — включився Тима. — Не треба багато мудрості. Вчора ви мали халепу в Бригідках. Серце підказує — це причина.

— Вчора? — враз стрепенувся Клим. — Як — учора?

Він дійсно дещо втратив відчуття часу і щиро вважав: минуло щонайменше днів зо три. Або більше. Зазначивши — співбесідники дивляться на нього, мов на божевільного чи нетверезого, мотнув головою.

— Так, учора. І ви вгадали, мені справді потрібна допомога.

— Чому прислали Шацького?

— Я попросив його, пане Тимо. Бо не можу розірватися, збирався тим часом ще дещо з’ясувати. А взагалі тут потрібен не один помічник.

— Вважаєте, ми готові вам допомагати? Який наш інтерес, пане Кошовий?

— Ось ви вже заговорили про ваші спільні інтереси, пане Ліндо. Вітаю, ви знайшли себе.

Клим не втримався від сарказму й відразу пошкодував. На лице Лінди впала тінь, а Тима сплів тонкі пальці, поворушив, хруснувши суглобами. Потому нахилився ближче, прошипів:

— Треба розуміти, ви прийшли по допомогу до тих, кого зневажаєте? Чим ми заслужили таке ставлення? Чи повинні мати за честь сприяти вам у чомусь? Так нате: ми не гідні такої честі. До побачення, і забирайте з собою друга.

Віко смикнулося.

— Не хотів сказати нічого поганого, — мовив Клим, старанно добираючи слова. — Прошу вибачення, якщо чимось вас образив або ви не так мене зрозуміли. Допомогти мені у ваших інтересах також.

Тима знову хруснув пальцями.

Шацький зовсім недоречно гикнув.

Лінда торкнув Тиму за лікоть.

— Усі напружені, всі втомилися й погано стежать за собою. Пан Кошовий вчора ризикував життям не знати, заради чого. Ми поминаємо шановану всіма тут людину, і наші відчуття так само загострилися. Давайте послухаємо, пане Тимо.

Той мовчки кивнув і розплів пальці.

— Стрільцеві, який вчора напав на мене в тюрмі, передали револьвер, — сказав Клим. — Ніхто з арештантів не міг цього зробити. Без відома наглядача в Бригідках, як у будь-якій іншій в’язниці, нічого не відбувається. Я готовий припустити — злодії, котрі там зараз сидять, могли якимось хитрим, незрозумілим мені способом отримати зброю з волі без участі когось із тюремників. Але мені треба знати, від кого посилка. Хто звелів озброїти Ладного і, відповідно, порадив, аби той захотів мати мене за адвоката і викликав до себе в камеру, — Клим перевів подих. — Саме ця людина збиралася вбити мене.

— Той, хто хоче вбити, вбиває, — буркнув Тима. — Навіть якщо націлився не на останнього фраєра.[29] Ви таки мислите себе пупом землі, пане Кошовий, не інакше.

Усередині вже давно кипіло.

— Чому