Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ось чому є! — дантист потер долоні. — Ви досі не куштували її цвіклі.

— Не мав нагоди, — визнав Клим. — Каюсь.

— Естер покаєтесь. Знаєте, то суто жидівська страва.

— Буряк?

— Та не буряк! — у голосі Шацького почулося легке дратування. — Кажу ж: цвіклі. Ви не знаєте, як жиди вміють викручуватися. Бо якщо до звареного буряку додати дрібно тертий хрін і все це перемішати, буде їдло, котре в кращі часи замінювало соус, заправлений вершками, — він захопився й уже торохтів без упину. — Коли можна було дозволити собі вдосталь м’ясних страв, до них подавали приправу, зроблену із тертого хріну та сметани. Такий композит.

— Знаю, — вставив Кошовий. — Оригінально і смачно.

— Але правовірні жиди не можуть вживати м’ясне й молочне водночас! Ось так знайшовся вихід: мішати білий хрін із червоним буряком. Нині, пане Кошовий, цвіклі стають не приправою, а основною стравою. На неї Естер вас і запрошує. А в мене захована наливка.

Останній аргумент переміг.

Рідний брат Естер програв батьківський спадок, спився й помер просто на вулиці. Вона не хотіла такої долі для чоловіка, тож категорично забороняла йому пити десь інде, окрім як удома. І то Шацький не мав змоги розгулятися під пильним оком своєї фейгале. Раніше він зривався з повідка, його затримувала поліція, й він навіть мусив ночувати у відділках, спокутуючи потім провину перед дружиною. З віком таких пригод траплялося дедалі менше, а після знайомства з Кошовим дантист, як виняток, отримав дозвіл випивати лише в його товаристві й робити це в місті. До війни Шацький зловживав, час від часу просячи Клима прикрити його бажання трошки погуляти й розслабитися, сказавши Естер — вони були разом. Нині Йозеф сам себе обмежував, тож запрошення виглядало дуже подібним до святкового обіду.

Хотілося бодай чогось, подібного до свята.

Шмуль, як завжди, вештався десь по своїх незрозумілих справах.

Його сестри, світлоокої вісімнадцятирічної Риви, теж не було. Дівчина, як того вимагали віяння часу, пішла на сестринські курси. Іді недавно виповнилося чотирнадцять, й вона відчувала себе найбільш нещасною в родині — тепер уся турбота про восьмирічного Дені лягла цілковито на її плечі. Раніше молодшого брата вони хоча б ділили з Ривою, допомагаючи так матері. Але зараз старші жінки були при ділі.

Єдиною розвагою, точніше — єдиним, що давало змогу урізноманітнити Ідине життя, став обов’язок носити клієнтам випрані штани й сорочки. Важчі клумаки вони забирали самі. Та все одно Іда мусила брати Дені з собою й весь час тримати малого за руку, аби не загубився в місті. Клим саме розминувся з меншими дітьми, і дівчинка засоромилася: не гостя, до якого вона давно звикла, а того, що старший поважний чоловік побачив її в момент, коли мама завершувала спаковувати випрані й напрасовані жіночі панталони великого розміру.

Естер Шацька, на відміну від чоловіка, зберегла дивну властивість не мінятися. Господиня дому була такою ж, якою Кошовий побачив її вперше вісім років тому. Однакова на зріст із чоловіком, трохи заширока в талії — далися взнаки пологи, до того ж Естер народжувала не чотири, а п’ять разів, перша дитина прожила лише три дні. Смоляного кольору волосся не торкнулася найменша сріблина, воно, як завжди, було закручене тугим вузлом на голові й нагадувало велику ґулю. Хіба збільшилося зморщок.

Вона внесла цвиклі у глиняному полумиску, поруч поставила тацю з хлібом, дала тарілки, прибори й без вагань поставила три чарки на грубих ніжках. Появу запечатаної пляшки наливки Шацький супроводив таким багатозначним поглядом, ніби факт став його особистою заслугою й засвідчив авторитет у родині. Естер тим часом діяла так, як мав би чинити чоловік: відкоркувала й налила спершу гостеві, потім — собі, так само повну, і нарешті — Йозефу, не набагато, але менше. Шацький почмокав губами, похитав головою, взяв чарку за ніжку двома пальцями й підвівся, перехоплюючи ініціативу:

— Пане Кошовий, — промовив урочисто. — Вчора ви врятували життя двом особам.

— Кому? — подив вийшов щирим.

— Мені та моїй фейгале. Ви були за півкроку до смерті. Якби так сталося, повірте — ми б з Естер не пережили вас надовго.

— Та що ви таке мелете!

— Він справді трохи перебільшує, — вставила Естер. — Але горе наше не знало б меж. Тому дозвольте привітати вас у нас цілим та неушкодженим. Нині не так багато свят чи бодай просто щасливих подій, і маємо одну з таких.

Клим вирішив не перечити, почаркувався й випив. Коли кожен впорався із першим шматком хліба з накладеною буряковою гіркою, Естер поцікавилась:

— Так про що ви тут так голосно сперечалися? Розумію, Шацький не вміє говорити тихо. Але він аж надто запально в чомусь вас переконував.

— Я наполягав, що зараз той рідкісний випадок, коли пан Кошовий помиляється.

— А я доводив — помиляюся частіше, ніж мені б самому хотілося.

— Про що мова?

Шацький зиркнув на дружину, взяв пляшку, знову налив, цього разу собі — трохи більше, Естер — трохи менше, покрутив чарку в руці, міцніше стиснувши товсте скло пучками.

— Пан Кошовий переконаний: комісар Віхура хоче, аби він сам шукав убивцю. А я з ним не згоден. Хоч за інших обставин навіть не став би сперечатися.

— Ет, Йозефе, хіба то принципово?

— У цьому випадку — так.

— Тобі яка печаль? Хіба пан Кошовий уперше на нашій пам’яті встряє в таку халепу?

Шацький підніс пальця, похитав ним.

— О! Чули, пане Кошовий? Моя фейгале чудово розуміє — ви влазите в халепу. А все через хибну думку про себе, як про, ще раз перепрошую, пупа землі.

Він відпив половину, демонстративно поставив недопиту чарку поруч із своєю тарілкою, схрестив руки на грудях. Естер зиркнула на Клима:

— Пупа землі?

Клим знизав плечима:

— Шацький має право робити будь-які висновки.

— Не помічала раніше за вами й половини тієї пихи, яка визначає самовпевнених павичів.

— Я помічав, — сухо мовив Кошовий. — І зробив із цього висновки. Бо через мою гординю загинула та, кого я кохав і яка любила мене. Історія з Різником охолодила, витверезила, міцно поставила на землю. Позбавила самовпевненості, так це точно. Але я переконаний: сьогоднішня зустріч з Віхурою мала на меті підштовхнути мене самому почати пошуки того, хто вбив стрільця.

— Ви дурите себе! — звився Шацький. — Естер, скажи йому хоч ти! Пан Кошовий щойно уникнув не однієї — двох куль! Його міг застрелити той навіжений втікач! А потім — такий самий навіжений, котрий розвалив утікачеві голову! Це вже не іграшки, бігме, не іграшки, пане Кошовий!

— А раніше були іграшки? Наприклад,