Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха
Шацький сам затягнув Кошового до себе в гості.
Дантистові з Кракідалів, однієї з найбідніших львівських околиць, уже перевалило за п’ятдесят. Йозеф був першим, хто простягнув Климові руку допомоги й відкрив перед ним свої двері. Але навіть тоді, вісім років тому, Шацький виглядав старшим за свої роки. Додавала не лише неслухняна, постійно скуйовджена і зовсім уже срібна кучма, а й кудлата борода, яку кохана Естер нарешті почала підстригати. Хотіла привести до ладу й волосся, та Йозеф, котрий зазвичай дуже обережно виступав проти думки дружини, вперся. Йому не хотілося відкривати м’ясисті сторчкуваті вуха, яких чомусь дуже соромився. Хоч одного разу Кошовий почув від пані Шацької одкровення: свого часу її привабили в майбутньому чоловікові саме вуха такої оригінальної форми.
Справи в багатодітних Шацьких до війни йшли рівно. Йозеф приваблював пацієнтів тим, що міг взяти менше, ніж, наприклад, його тутешній колега й конкурент Лапідус, якщо це триматиметься в секреті. Тож трудився над роззявленими ротами, не покладаючи рук і майже без вихідних. За це відвідувачі відчували до лікаря довіру й знайшли в його особі такого собі сповідальника. Говорити з відкритим ротом неможливо, але Шацький у своєму кабінеті творив чудеса, й потім пацієнти часто затримувалися або запрошували свого дантиста кудись на каву, розповідаючи йому купу львівських секретів. Так з’явилася приказка: Шацького знає половина Львова, інших Шацький знає сам. Почувши фразу вперше, Клим подумав — перебільшення. Згодом мав безліч можливостей переконатися: дуже незначне.
Йозеф дійсно знав стільки, що міг би скласти конкуренцію Шехерезаді.[21]
І стількох, що міг би стати одним із кращих таємних агентів кримінальної поліції, аби захотів. Та це не відповідало його принципам, ділитися плітками міг лише неофіційно й з тим, з ким вважав за потрібне. А Кароль Лінда, коли ще служив у поліції, поважав погляди Шацького і волів докладати більше зусиль для отримання потрібних відомостей, аніж вимагати від цікавого дантиста порушувати ним же встановлені правила.
Цю рису в Йозефі цінували львівські злодії. Саме через дантиста один із кримінальних королів, Густав Сілезький, свого часу навів місток до Клима. Відтоді Шацький при потребі міг виконати неформальну місію зв’язкового: лише тоді, коли це бувало в інтересах пана Кошового.
До друга дантист звертався тільки так. Це бентежило, й не лише через різницю у віці. Та Шацький категорично заборонив «панькатися», вимагаючи, аби Клим звертався до нього тільки так. Справедливості ради, отак, із відгоном фамільярності, до нього могло говорити не так уже багато народу. Дружина частіше називала його на прізвище, натомість чоловік в очі та поза очі часто називав свою половинку фейгале [22].
Війна сильно вдарила по дружній родині Шацьких прямо й непрямо. Спершу їм, як і всім євреям, довелося тікати від погромів, котрі принесла з собою російська армія, зайнявши Львів без жодного пострілу. Потім, коли все трошки вляглося, зник старший син — Шмуль. Юнакові вдалося забратися разом із групою біженців. Потому, як росіяни залишили місто, від нього не було звісток, а про нього ніхто нічого не знав. Весь час, поки тут була російська влада, Шацькі тремтіли й без потреби не показувалися за межами Кракідалів. Звичайно, доглядати за зубами люди перестали, бо з’явилися значно серйозніші хвороби: дизентерія, сухоти, ледь удалося уникнути епідемії тифу, а що вже казати про вогнепальні поранення й каліцтва. Про розстріли на вулицях ліпше мовчати, як і про щоденну загибель на фронті. Засобів для існування родина не мала, й Естер почала прати в обмін на якісь продукти, а Шацький за подібну плату лікував, точніше — видирав бажаючим уражені зуби.
Останнім часом майже нічого не змінилося. Хіба минулої осені раптово повернувся Шмуль, що, попри очікування, зовсім не принесло батькам радості. Юнак за часи поневірянь налаштувався войовниче, й вдома його втримати ніхто не мав сили. Хлопець налякав пані Шацьку, роздобувши десь револьвер, тепер ходив із ним, тримався надзвичайно втаємничено, і кілька разів Йозеф чув від нього про якусь «самооборону». Естер дуже боялася, що старший син утрапить в халепу, з якої ніхто не зможе витягнути. Ще й сама розшукала Клима, аби попросити допомогти. Чим поставила його в дурне становище: він хотів прислужитися їй, та не знав, чим саме. Адже поняття не мав про коло знайомств Шмуля, й відповідно — в чому небезпека та чи є вона взагалі. Єдине, що обіцяв — при нагоді переконати юнака не ходити містом із револьвером, проте нагоди не випадало.
Поза цим, Естер далі прала, їй навіть почали трохи платити, а Шацький потроху повертав собі декого з колишніх пацієнтів. Розраховувалися тепер неакуратно й часто — продуктами, що тішило дантиста значно більше. Хоч австрійська влада більше року як повернулася, гроші вже цінувалися значно менше. Практикувався натуральний обмін, «чорний» ринок лишалося хіба легалізувати спеціальним документом за підписом президента міста, люди навчилися не лише виживати, а й жити в нових умовах. Зрештою, за два роки з початку війни все це не мало жодного відтінку новизни.
Останні місяці Клим, зайнятий громадськими справами, не мав змоги часто бачити Шацького. Тому не здивувався, а швидше зрадів, побачивши його на вулиці — він прогулювався біля поліцейської дирекції, і старий крислатий капелюх не дозволяв сплутати його з кимось іншим. Не давши розкрити рота, Йозеф кинувся до нього, з розгону обійняв, міцно притиснув. Потім пустив, критично глянув на друга й відтарабанив: дізнався про вчорашню пригоду, не знаходив собі місця, і краще не переказувати дослівно, в якому стані була його фейгале. Тож із самого нинішнього ранку пані Шацька стала вимагати, аби чоловік біг до пана Кошового й зробив усе, аби притягнути того в гості.
— Естер хоче особисто помацати вас, — мовив Йозеф урочисто.
— Та я не маю змоги, — спробував відбитися Клим. — Перекажіть, що бачили мене живим-здоровим і навіть мацали.
— Ви знаєте мою фейгале, — строго мовив Шацький. — Мені б вистачило й цієї зустрічі. Тільки ж вона веліла, і я, не виконавши, не маю права повертатися. — Тут він зробив страшні очі, промовив з придихом: — Вона мене з’їсть.
— Хіба зовсім нема чого
