Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Упевненість у собі повернулася.

Відтак кураж випарувався.

Кошовому справді кортіло поговорити з Ладним сам на сам і послухати, що саме стрілець-утікач хоче від нього. Поліцейський навряд чи дасть це зробити. Адже далі все прогнозовано: завезе, куди скаже стрілець, за пересуванням уже наглядатимуть, Захара скрутять при першій-ліпшій нагоді, й більше Клим з ним не побалакає.

Віко смикалося.

Нарешті Кошовий зміг заспокоїти тик, торкнувшись ока пальцем. Ладний не перешкоджав, загалом даючи заручникові більше свободи руху.

Коляска наблизилася.

Всі довкола мовчали, ніби прощалися з померлим на цвинтарі.

— Уперед, пане Кошовий, — мовив стрілець, підштовхнувши його дулом. — Скоро все скінчиться. Й відразу почнеться нове. Ви здивуєтесь.

— Та куди вже більше. Здивований по самі вуха, — буркнув Клим.

— Поїхали, поїхали.

Кошовий легко стрибнув у коляску, вмостився на сидінні. Майнуло — можна легко вистрибнути, вигравши час, і все скінчиться раніше, ніж думає Ладний. Та один раз він уже невдало ризикнув. Крім того, опинився під захистом перевдягненого агента. Отже, поліція вже дбає про нього. Краще не робити різких рухів для власного блага. Тому дозволив Ладному сісти поруч, знову вперши револьвер у бік. Вільною рукою стрілець демонстративно зняв мазепинку, махнув нею, прощаючись, тоді наказав візникові:

— Рушай. На Клепарівську.[16]

Агент не зронив пари з уст. Мовчки й слухняно, навіть із підкресленою покорою, смикнув віжками, пустивши коня вперед. Бригідки лишилися позаду досить скоро. Клим хотів глянути назад, та Ладний тицьнув дулом, кинувши:

— Не треба, сидіть рівно.

— Як скажете, — знизав він плечима.

Завернувши на Клепарівську й проминувши кілька не так давно зведених кам’яниць, якийсь час їхали прямо. Дивлячись уперед, Захар розпорядився:

— Далі завернеш на Піліховську.[17]

— Повз неї ніяк, — буркнув візник.

— Потім тримай на Винницю.[18]

Аж тепер Клим зрозумів план утікача. Й визнав: раніше вирахувати цього не зміг би. Діставшись Винниці, втікач мав змогу обирати з двох шляхів, котрі допомагали зникнути, й обидва були зручними. Перший — вискочити біля Кортумової гори[19] й спробувати загубитися там, другий — податися в протилежний бік, до Брюховицького лісу.[20] Це лиш вкотре переконало його: план, за яким діяв Ладний, продуманий до дрібниць.

Питання — ким.

Наступне питання — коли.

І нарешті — чи правду йому сказав у камері стрілець.

Думки роїлися, на певний час відволікаючи Клима від вимушеної мандрівки. Коли побачив, що завертають до лісу, припинив сушити собі голову. Бо все одно інформації було замало, аби додуматися до чогось серйозного. Принаймні, є надія, що Ладний незабаром скаже щось новеньке, від чого все може взагалі повернутися не так, стати з ніг на голову.

Та втікач мовчав.

Навіть відсунув дуло, хоч не забирав озброєну руку, контролюючи всі рухи свого заручника. Та Кошовий бачив, як змінився вираз Захарового обличчя. Поруч із ним сиділа щаслива людина. Чоловік, мужчина — воїн, котрий виконав свій, зрозумілий поки лише йому самому обов’язок. Тепер дихав вільно, чувся переможцем і був готовий діяти далі.

За кілька годин знайомства з Ладним, які в Климовій уяві розтягнулися заледве не на день, він уперше побачив його таким.

Зараз січовий стрілець нарешті був справжнім.

Таким його знали бойові побратими. Таким, напевне, вперше побачила Оксана Антонів. Такого уважно слухав нині покійний доктор Франко.

Міська забудова тим часом змінилася узліссям. Вони таки їхали на Брюховичі. Щойно наблизилися до лісової смуги, Ладний голосно промовив:

— Тут! Стій, приїхали!

Візник натягнув віжки, зупиняючи коня.

— Чому саме тут? — поцікавився Клим.

— План малювали, — кинув стрілець.

— Хто?

— Яка різниця. Вистрибуйте, приїхали. Все скінчилося.

— Мені з вами йти?

— Якщо не боїтеся.

— А як боюся?

Замість відповісти Захар Ладний коротко реготнув.

Забравши дуло і вже ні на кого не звертаючи уваги, зістрибнув на землю, потоптав осінню траву, що лиш починала жухнути. Опустив правицю з пістолетом уздовж тулуба, підняв голову, — сильний, красивий, навіть вищий, ніж здавалося раніше! — підставив щасливе лице легенькому вітерцеві, який грався з верхівками грабів.

Кошовий перехопив погляд агента на козлах — той подавав знаки, тягнучи щось з-під поли.

Стрілець, хоч стояв спиною, раптом вловив рух.

Почав повертатися.

Постріл.

Куля влучила в голову, зупинивши Ладного в розвороті.

Бризнула кров, змішана з мозком.

Стрілець ще падав, як агент пригнувся, покотився з козел. Від гучного звуку рвонув незвичний до такого кінь, хоч побіг недалеко, зупинився, лишивши коляску як укриття. Поліцейський висунувся з-за неї, повів револьверним дулом, шукаючи, звідки пальнули.

Кошовий же присів, потім завалився на землю неакуратно, боком.

Перекотився, видихнув — і поплазував до Захара.

Щоб глянути в мертве, розволочене кулею обличчя.

Звісно, Клим не військовий.

Та, здається, саме такі постріли називають снайперськими.

Розділ шостий

Отак і лишайся живим…

Магда вже все знала.

Звідки, хто сказав — не мало значення. До війни, коли вони лиш познайомились, Кошовий ніколи не задавався цим питанням. Вона — пані Богданович, ось готова відповідь. Під час війни деякі зв’язки залишилися. Хай Магда працювала в Червоному Хресті, все одно лишалася тією ж, що й була. Ніхто, крім Клима, не знав про її блеф із таємною картотекою, нібито вспадкованою від чоловіка-поліцейського. Але зараз і сама картотека, навіть якби існувала насправді, не мала жодного значення — настільки все помінялося за два останні роки в їхньому житті, Львові, державі й світі. Тож компромат, якого ще не так давно стереглися впливові містяни, нині виглядав дитячою забавкою на фоні того, що назбиралося чи могло накопичитися на них протягом воєнних років.

Того, що було до війни, немов не існувало — стерла чиясь сильна рішуча рука.

Магда зустріла Клима в дверях, прошепотіла одними губами:

— Живий… Ти живий…

Потім, немов воліючи остаточно переконатися, торкнулася його. Кошовий взяв її долоню у свою, м’яко потягнув до себе, чомусь боячись зробити боляче. Вона діяла сама — рвучко, сильно обняла, пригорнула, міцно притисла, знайшла губи й впилася в них, ніби хотіла висмоктати залишки життя. Так, принаймні, здалося йому.

— Двері… Двері ж… — видихнув Клим, насилу відірвавши, відклеївши Магду від себе.

Вхідні двері справді лишилися прочиненими, він позадкував, знайшов ручку, потягнув на себе, навіть збирався повернути ключ у замку. Та їй виявилося досить і цього: легенько вдарила по руці, аби лишив ті двері як є, і, не стримуючись, штовхнула до стіни. Притиснувши, мовила, дивлячись у вічі:

— Негідник. Негідник, ти не мав права! Ти не мусив там бути, ти…

— Магдо, ти сама чула розмову ще