Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?

— Вдягнувся й пішов геть із кімнати.

— Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?

— Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.

— Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?

— Звичка.

— Для слідства й тим більше — суду це не пояснення.

— Не буде суду, — кинув раптом Ладний.

— Чому це? — здивувався Клим. — Хіба ми не до суду готуємося?

— Судять винних. Я — ні.

— Але суд виправдовує.

— Ще раз вам кажу: отой перший спосіб, про який ви говорили, не годиться. Слідство проти мене, і ви чудово розумієте, чому.

— Не зовсім, — мовив Кошовий, та враз передумав, заперечив сам собі: — Хоча, знаєте, так виглядає. Знайдений, гм, запис вами пояснюється. І якби незабаром Олеся Косацького не застрелили, а вас би не зловили там закривавленого, ще й з револьвером, на нього можна було б не зважати. А так він став ланкою загального ланцюга.

Захар уперто мотнув головою:

— Нема ланцюга.

— Гаразд. Як було?

Тепер з думками зібрався Ладний.

— Вчора я вийшов із притулку, прихопивши револьвер, бо звик так ходити містом. Спершу не мав мети, завернув до найближчого бару. Там зустрів кількох знайомих, із тих, хто завжди відчуває себе вищим на моєму фоні…

— Саме на вашому?

— Не так: поруч із подібними до мене особами. Огидні типажі, коли чесно.

— Бачив таких. Знаю. Розумію. Поділяю. Далі?

Стрілець облизав сухі губи.

— Та компанія повернула мене на землю.

— Що це означає?

— Побачив, з ким я поруч. Зрозумів — не те середовище, треба братися за розум. Давно запрошували у наші вишкільні табори, стрілецтво знову гуртується. Все тягнув, зволікав, не був готовий. А вчора ніби просвітлення настало: не так живу, не тим займаюсь, не з тими говорю, не про те думаю. Нове життя не почнеш, поки не завершиш усі справи зі старого. Так чи ні?

— Авжеж, — Клим ствердно кивнув.

— Рішення покінчити з Оксаною і Косацьким прийшло тоді ж, остаточно.

— Чекайте — покінчити?

— Ви не так зрозуміли.

— Як почув, — Кошовий розвів руками.

— Оксана покінчила зі мною… з нами ще раніше. Я ж не міг відпустити її дотепер. Тож вирішив прийти до неї, вибачитися за все й визнати: все, більше я не журитимуся, не горюватиму. Все минуло, все пережив. Треба дорослішати, життя не скінчилося. Йшов пішки, по дорозі складав правильні слова в голові. Навіть вголос проговорював, на мене люди озиралися.

— Рішення мудре, — погодився Клим. — Ще й враховуючи ваші обставини…

— Коли дістався Снопкова, вже майже стемніло. Міг би раніше. Та по дорозі… Як би це сказати… Для хоробрості…

— Там є кілька питних закладів, — кивнув Кошовий, подумки вже прикидаючи маршрут і плануючи пройтися Захаровим шляхом, аби знайти й опитати свідків. — Випили. Зрозуміло. Далі.

— А далі дійшов до кам’яниці, в якій мешкали Оксана зі своїм інженером. Зайшов у браму й побачив його на землі. Мертвого.

Це прозвучало буденно, тож до Кошового не відразу дійшло — ось ключовий момент.

— Докладніше звідси, — сказав.

— Нема, про що особливо говорити. Спершу не впізнав Олеся. Кажу ж, темно вже було. Побачив людину на землі, кинувся до неї. Чоловік лежав лицем униз. Лапнув — рідке, зрозумів, що кров, набачився ж такого, не раз мастився. Перевернув, глянув, ще й лице рукавом обтер. Бачу — Косацький! Ох ти ж, думаю! Застрелили, в потилицю. Ззаду підійшли. І так здалося — він ще не зовсім холодний. Вбивця поруч десь. Ну, таке відчуття, а я ж іще випив…

Тепер очі стрільця знову блищали, він говорив уривчасто, випльовуючи фрази. Й Клим бачив — Захар заново переживає вчорашню пригоду.

— Звівся я на рівні ноги. Пістоля з кишені витяг. Хотів кричати — слова ось тут, — торкнувся пальцями горла, — застрягли. Відчував лиш, що мукаю, мов корова. Не труп мене заскочив, хоча це теж. Зрозумійте — Оксана ж десь поруч мала бути. За її життя злякався. Бо прийшли по інженера, хто б це не був і з якої б причини. А моя Оксана могла бути десь поруч. Свідок, хіба ні?

— Логічно.

– Її хотів захищати. Тому спершу до їхніх дверей кинувся. Штовхнув — прочинені, світло горить, нікого нема. Слава Богу святому, думаю. Тоді — назад, через тіло стрибнув, вискочив на вулицю. Туди, сюди — не видно нічого й нікого. Побіг до перехрестя, була думка поліціянтів гукнути. Аж тут ідуть вони самі назустріч. Я їм махаю руками, вони на мене наставляють зброю. Е, думаю, зараз не розберуться, палити почнуть, то ж ніби військовий патруль, часи воєнні. Розвернувся, пішов назад, їм ще знаки подавав — за мною, мовляв. Наздогнали, збили з ніг. Все, я тут.

Кошовий згадав слова Віхури про наставлену на патрульних зброю.

А ще — про чоловіка нізвідки, котрий послав патруль в напрямку місця пригоди.

Складається.

Сіпнулося віко.

— Ви розказали все це в поліції?

— Так іще капралу австрійському пояснював! Мене слухати ніхто не хотів! Ані на місці, ані потім, у поліції! Та я до тями прийшов лиш недавно! Тоді й про адвоката мова зайшла!

Отож.

Лишилося розібратися, хто порадив стрільцеві саме його й чому, але то вже деталі. Зараз Кошовий уже зовсім не шкодував, що погодився вислухати Ладного.

— Якщо вас утішить, Захаре, скажу: шанси витягнути вас із зали суду є, й то досить великі. Маса розбіжностей, які не врахувало слідство. Різні деталі, котрі не стикуються. Я притисну прокурора до стіни, а присяжні…

Стрілець виставив перед собою руку.

— Що?

— Я вже казав — до суду не піду. Визволяйте так. Самі ж кажете — поліція не в усьому розібралася.

— Але формально, Захаре, на цьому етапі все проти вас. І сповідь, будь вона неладна. І револьвер. І те, що ви ревнували колишню кохану до жертви й мали намір поквитатися. Кров інженера на одязі. Нарешті, ваш учорашній стан… Ви ж випивали, що може означати: підігрівали себе, набиралися сміливості.

— Так і було. Лиш сміливість не для вбивства. На фронті я стріляв у москалів, будучи цілком тверезим.

— Це так само треба доводити, Захаре. Ну, що ви збиралися не битися, а миритися.

– І поки не доведу — сидітиму тут?

— Кажу ж вам: спосіб, який ви