Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Йозеф знову помовчав, похитав головою.

— Переконали. Переконали в ницості вашого приятеля, комісара Віхури. Він імітуватиме діяльність, а вас кидає в самісіньке пекло, лишаючи без прикриття.

– І знову ви неуважні. Хіба забули? Він наголосив: ніколи не повірить, що я підіграв організаторам втечі й навмисне повів стрільця на смерть. Неодмінно виклав би мені відомі поліції факти, аби знав щось про це. Я не співучасник навмисного убивства, і навряд чи колись ним стану.

— Це робить вам честь, — буркнув Шацький, не знайшовши інших слів.

— Дякую. В даному випадку честь, хай би як пишно не прозвучало, є запорукою того, що я, йдучи по сліду, не буду приховувати від поліції своїх висновків. Кажете, Віхура хоче чужими руками красти сливи в сусідському саду? Нехай собі. Він не заважатиме, чого не було раніше, і в цьому вже плюс. Тим більше, я напевне знаю, з чого треба починати. Відповідь на деякі питання в мене може з’явитися ще до вечора, або — завтра зранку. Якщо пані Естер дозволить вам допомагати мені й відпустить зі мною, — Клим повернувся до господині, приклав руку до серця. — Під мою відповідальність.

— Та беріть уже його, — зітхнула вона. — Хіба під вашу, бо знаєте ж — сам за себе Шацький не часто ладен відповідати.

— Хіба сам не захоче, — посміхнувся Кошовий. — Бо ось щойно лякав страшною небезпекою, яку таїть ця справа.

Йозеф випнув груди.

— Небезпека — так. Це якби ви почали сам, без допомоги. Нас двоє, а значить, за свої тили можете бути спокійні.

Сказано серйозно, навіть декларативно.

Та розрядило — Естер теж посміхнулася.

Дзенькнули зсунуті чарки.

Розділ восьмий

Голова обертом

Без розмови з Гірняком справа не зрушиться.

Ця зустріч входила в найближчі Климові плани, які довелося відсунути на ті кілька годин, що витратив на візит ввічливості. Щодо Шацького, то Кошовий від самого початку не мав наміру залучати його. Певною мірою той мав рацію: гра, яка починалася, була небезпечною, і не було гарантій, що одного разу снайпер не візьме на мушку самого Клима. Однак Шацький — надійний, перевірений, додаткова пара ніг, рук, очей, а головне — вух. До того ж нічого такого, з чим дантист не міг упоратися, Кошовий не збирався йому доручати. Поставивши задачу, зайнявся менш вдячною справою — пошуками Романа Гірняка.

Та знайти його у Львові непросто.

Редакція «Українського слова», де той мав би бути, виявилася зачиненою: на газету наклали штраф за черговий занадто радикальний допис. Тираж не вилучили, бо примірники вже розійшлися. Та удар по фінансах зробив неможливим підготовку нового числа, і зараз справа залагоджувалася. Єдине, що вдалося з’ясувати точно: автор того скандального допису — не хто інший, як Гірняк. Чомусь Кошового це не здивувало.

Де здибати кореспондента, до пуття не знав ніхто з опитаних Климом його колег, котрі засідали в найближчій від редакції кав’ярні й обурювалися діями австрійської влади. Прикинувши подумки маршрут, Кошовий обійшов усі заклади, де в цей час можна було зустріти українців. Успіхом похід не увінчався, та при цьому Клим виявив цікаву річ: Гірняк переважно уникав подібних зібрань, тримався осібно, і, хоч прізвище та публікації знали всі опитані, не кожен міг згадати, який той пан із себе. Хоч оригінальна форма носа найперше кидалася в очі разом із вусами.

Нічого конкретного не з’ясувавши, Клим подався до себе в контору на Шевську. Хоч приміщення давно не слугувало нотаріальною конторою, успадкованою від Стефана Штефка, очільника маленької компанії «Штефко і партнери», Кошовий з огляду на теперішню діяльність перетворив її у щось на зразок свого штабу. Чи, точніше, громадської приймальні. Заходив туди щодня, бо на Шевську йому доставляли пошту, якої набиралося багатенько. Крім того, за обопільною домовленістю в контору приходили колеги, якщо виникала потреба зустрітися й обговорити поточні справи. Про таке домовлялися заздалегідь, але траплялися й термінові зустрічі. Вони виникали зазвичай без попередження, спонтанно, стихійно й збирали зацікавлених або в дружніх редакціях, або частіше — в певних кав’ярнях чи рестораціях.

Побачивши на протилежному боці Романа Гірняка, він знову не здивувався.

— Ніби так і треба, — мовив, потиснувши простягнуту руку. — Дали свою картку, але не сказали, що мені доведеться бігати хортом, шукаючи вас.

— Вам досить було вступити до нашого приміщення.

— Не застав вас там.

— Але ми розминулися. Мене справді складно знайти в якомусь постійному місці. Специфіка така, ніде не протираю штани довго. Вовка, знаєте, ноги годують. Я ж вільна людина.

— Не сумніваюсь.

— Поки ви бігали, як кажете, хортом, я нудьгую тут, під дверима.

— Але ж ви знаєте, де моя контора. Картки я вам, здається, не давав.

Гірняк гмикнув і подивився на Клима, мов учитель на школяра, хоч за віком вони не надто різнилися.

— Пане Кошовий, я знаю вашу хатню адресу. А вона навряд значиться на картці. Це, — він показав кивком, — не менш відоме місце у Львові, ніж ратуша чи приміщення Галицького сейму.

— Добре, хоч із Бригідками не порівняли, — жарт вийшов похмурим. — Гаразд. Коли вже знайшлися, треба поговорити.

— Та я зрозумів.

Витягнувши з кишені пальта ключ, Клим повернувся спиною до Романа, вовтузячись із замком.

— Пане Кошовий!

Гукали з іншого боку, він повернувся на вигук.

Побачивши, хто це, зітхнув приречено. Сподівався — не так голосно, візитер не образиться, сприйнявши на свій рахунок.

А їх було ще й двоє.

Одного Клим бачив уперше. Іншого знав давно і надто добре, аби зрозуміти: є щось кармічне в їхньому знайомстві. Високий, худий і постійно неспокійний Василь Громнишин ще до війни створював і очолював в українській спільноті Львова все, що можна було створити й очолити. Вчитель — природничник за фахом, він під час першої зустрічі керував товариством «Братні» й, на Климів неупереджений погляд, займався переважно тим, що шукав — і знаходив! — кошти на утримання свого товариства. Якщо Громнишину не вдавалося щось очолити, він входив до керівництва інших організацій, називався членом редколегії всякого українського видання і першим підписував різні відозви до австрійської влади.

Перед війною, коли Кошовий брав участь у підготовці судових процесів проти москвофільських активістів, гіпертрофована активність Громнишина стала в пригоді. Він міг собі дозволити й дозволяв говорити, вірніше — викрикувати те, за що інших, більш поміркованих, могли притягнути до суду й навіть засудити.