Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Нарешті, п’ята шухляда: туди помістив сьогоднішню розмову. Той, кого називали сильним героєм, насправді виявився слабкою людиною, яка заплуталася в житті, не бачила в ньому сенсу й легко піддається всяким стороннім впливам. Із Захара Ладного зробили зрадника, готуючи втілити якийсь невідомий, але явно шкідливий план. Або навіть не так: створили міф про зраду Ладного. Мета? Широка. Хоча б посварити Львів із Віднем, тобто українців — з австрійською владою, яка до нашої спільноти зараз теплішає. Хоч більш глобально: дискредитувати легіон та послабити армію зсередини. Тут теорія змови все одно висувається на перший план, і з цим Клим змушений погодитися.

А це означає, як не сумно, правоту підхорунжого Снігура — чим далі триматися від історії з неприємним запахом, тим краще для всіх.

Наближаючись до потрібного ресторанчику, Кошовий уже готовий був погодитися й прийняти умову. Нехай історія торкнулася його особисто — це не привід занурюватися туди з головою. Звісно, є амбіції розібратися й принести Віхурі готову відповідь, втерши досвідченому поліцейському носа. Але надто свіжою ще лишалася пам’ять про Різника, бо в той час Климом рухали значно більші амбіції. Чим закінчилося, ліпше не згадувати зайвий раз. Тим більше, тоді йому протистояв божевільний, котрий мав достатньо гострий розум, аби обдурити всю львівську поліцію й завдати удару там, де його найменше чекали. Нині справу доведеться мати з організованою групою, яка напевне діє проти державних інтересів. У ній щонайменше троє. Один — думає і планує, другий — виконавець із навичками снайперської стрільби, третій…

Кошовий ішов у ресторан «Під вошею», аби дізнатися його ім’я.

Переступивши поріг, він відразу зрозумів — щось не так.

На перший погляд, у закладі, де традиційно збиралися батяри, повії та залагоджували свої справи злодії, все було як завжди. Відвідувачів огортала та сама стійка суміш запахів пива, капусти, шкварок, тютюнового диму й чогось постійно пересмаженого. Навіть якщо шкварки з огляду на воєнний час бували в меню не постійно, їхні аромати просякли тутешні стіни, стелю, підлогу, столи. Й публіка «Під вошею» була та сама, декого Клим упізнавав, як завсідників, котрі вже сприймалися частинами інтер’єру.

Але все одно дещо насторожило й напружило.

За мить Кошовий зрозумів — в залі незвично тихо.

Вуличні дівки у своєму кутку сиділи мовчки, не зустрічали кожного нового відвідувача закличними жестами й хтивими посмішками, які хранителі суспільної моралі могли визначити як непристойну поведінку в публічному місці. Зараз вони щось їли та пили вино, тихенько перемовляючись між собою. Вільних столиків Клим не побачив, та чоловіки сиділи за ними вклякнувши, мов у церкві під час недільної служби. Шацький примостився в дальньому кутку, і в інший час уже махав би руками, привертаючи до себе увагу. Тепер же, побачивши Клима, просто кивнув.

Угледів його і Єжи Тима, який примостився поруч, спиною до входу.

З правою рукою Густава Сілезького, одного з львівських кримінальних королів, Кошового познайомив вісім років тому саме Йозеф. Вірніше, Тима дізнався, що Клим приятелює з Шацьким, і попросив всюдисущого дантиста звести їх. Відтоді саме шепелявий Єжи став для Кошового провідником на міське дно, з його допомогою Кошовий зміг вирішити чимало справ, у тому числі — ту, яка стала замалим не найважливішою в його житті: врятувати Магду з рук російської контррозвідки, з чого почалося їх зближення. Воно сталося тут, у злодійському кублі, котре в дні окупації перетворилося для втаємничених на одне з найбезпечніших місць Львова. Свою першу ніч Клим і Магда провели в крихітній комірчині, одній з тих, що були облаштовані за непоказними дверима, які можна було розгледіти за шинквасом.

Саме зараз звідти виходив ще один чоловік, якого Кошовий ніколи не бачив у поліцейській формі. Хоч худий, схожий на верткого міського щура Кароль Лінда донедавна служив там. Керівник поліцейської агентури за півтора десятка років опанував головну властивість своєї тодішньої професії: навчився зливатися з середовищем, у якому опинився. Тож аби Кошовий не знав колишнього головного шпига особисто, не вирізнив би серед інших, прийнявши за типового місцевого завсідника.

За Ліндою вийшов череватий кельнер Цезар у незмінному білому фартуху, не новому, але чистому й прасованому, з таким же незмінним прилизаним до блиску пробором. Клим далі стояв недалеко від входу, намагаючись зрозуміти, що відбувається та як слід себе поводити. Колишній поліцейський теж помітив його появу, коротко кинув щось Цезарю через плече й зайняв місце поруч із Тимою. А кельнер уже перетинав зал, на ходу витираючи руки тоненьким рушничком.

— Добрий вечір, пане Кошовий.

— Я б так не сказав, пане Цезарю. Тут у вас явно сталося щось зле. Похоронна, даруйте, атмосфера.

— Ви вгадали, нічого не знаєте чи так жартуєте? — примружився кельнер.

— Що маю знати?

— Поминаємо пана Густава.

Кошовий вкляк, щелепа мимоволі відвисла.

— Пан Сілезький… помер?

— А ви справді не знаєте, — констатував Цезар. — Звісно, про таке не напишуть газети. Тим більше — львівські.

— Чому — тим більше?

— Бо він помер у Варшаві. Дуже прикро, ніхто до пуття не знає, від чого. Я не бачив пана Густава відтоді, як він виїхав із міста після тієї прикрості з пані Агнелею.

Кілька років тому Сілезького звинуватили у вбивстві своєї молодої коханки Агнешки Радомської, єдиної доньки багатого нафтовика. Злодії тоді мали підстави вважати Клима своїм боржником, тож він змушений був витягувати їхнього ватажка з-за ґрат єдиним можливим способом — знайшовши справжнього вбивцю. Звільнившись, Сілезький про всяк випадок забрався зі Львова до Варшави, не втративши при цьому свого впливу, а волю його переказував Тима, фактично ставши правою рукою кримінального короля. Оскільки відтоді пан Густав не навідувався, Єжи самого сприймали, як короля.

— Підхопив невідомий вірус? Зараз багато всякого ходить.

— Хтозна, пане Кошовий, хтозна. Ті, хто був із ним постійно останні місяці, казали — нарешті вирішив жити спокійним життям, поволі передавав справи. Нічого біди не віщувало, і тут за короткий час ніби вигорів усередині. Раптом перестав їсти, а пан Густав це діло полюбляв. Потім мов усихати став, ніби зменшуватися, далі шлунок заболів, за ним — усе тіло. Так і помер, кажуть, у корчах. Бідолашний.

Цезар перехрестився й Кошовий повторив за ним, хоч майнула гріховна, не відповідна моменту думка: навіть за ті гріхи, про які він устиг дізнатися, Сілезький мав би мучитися в пеклі. Аби спокутувати за таке не дочасне