Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Знайшли.

Кошовий провів рукою по лицю, в такий спосіб проганяючи залишки сну.

— Хто?

— Його звати Франц Коль, сілезький німець. Чесно кажучи, я підозрював його, ще коли служив у поліції. Та не було нагоди виявляти зв’язки зі злодіями. І потім, якби їх встановили, за цим Колем наглядали б довший час. Треба стежити за переміщенням усередині тюрми, хай кримінал думає, що діє таємно.

— Зараз ви справді говорите, мов поліцейський, — Клим не приховував іронії.

— Чому — як? Поліцейські агенти колишніми не бувають. Доведу вам це елементарно.

— Наприклад?

— Збирайтеся. Про Коля я вже повідомив комісара Віхуру.

А тут Кошовий ніби отримав під дихало.

Повітря враз забракло, в очах на мить потемніло, і в реальність повернула Магдина поява. Вона стала в дверях спальні, схрестила руки на грудях, ковзнула поглядом по Шацькому, котрий уже сидів, судомно наводячи лад у одязі, кивнула:

— Добрий ранок, — і потім пронизала поглядом раннього гостя: — Що відбувається, пане Ліндо? При мені, як раніше, можна поводитися природно й говорити все.

— Пані Магдо, справа дуже делікатна…

— Ви все почули, — відчеканив Клим, нарешті оговтавшись. — Пані Магда має право знати все, чим переймаюся я. Тим більше, пов’язане з тим, що мене позавчора мало не вбили. А я хочу знати, для чого ви все розказали Віхурі.

— Бо поліцейський, кажу ж вам. Нехай зараз займаюся дещо іншими справами, але так уже склалося. Ви теж віднедавна не адвокат.

— Не рівняйте.

– І ви, і я поміняли рід діяльності, — вів своє Лінда. — Чесно кажучи, в моєму розумінні наближення до політики, як ось ви, чи до криміналу, як ось я, однакове лихо. Політичні рухи навіть більше зло, бо всякий може сказати щось, а потім не відповідати за свої слова. У нас так не прийнято.

— Таки у вас?

— Не чіпляйтеся до слів. А Віхурі сказав, бо ловити злочинців — не ваша робота. Тюремний наглядач Коль проніс і передав ув’язненому стрільцю Ладному зброю. Це грубе порушення, і він має відповідати перед законом. Хіба ви тут його представляєте, пане Кошовий?

Клим мовчав, і Лінда з цього скористався, остаточно заволодівши ініціативою.

— Взагалі, як ви собі уявляли все? Злодії через давню симпатію до вас вираховують кур’єра. Ви — що? Приходите до нього, погрожуєте зброєю, катуєте, ріжете ножем, вимагаєте назвати ім’я того, від кого посилка? А потім? Чи, може, ви планували залучити мене до такої справи? Аби потім разом взяти слід, зловити лиходія, витрусити з нього правду — хто і за чиїм наказом стріляв у Ладного? Припустімо, я б погодився. Нам би на пару вдалося розмотати клубок. Далі?

Віко сильно смикнулося.

— Я б передав усе, разом із доказами, комісару Віхурі. Ви мене знаєте, я не чиню самосуд.

— То що я поганого зробив? — розвів руками Кароль. — Усе одно всі шляхи ведуть до поліцейського департаменту. Я позбавив вас додаткових, нікому не потрібних ризиків. Позавчора вам пощастило. Хтозна, чи поталанило б удруге, зіткнись ви з тим товариством знову, сам на сам, як сищики-джентльмени в авантюрних книжках.

Клим торкнувся віка пучкою.

— Дякую за турботу. Для чого, коли так, узагалі взяли труд прийти до мене?

— Бо вважаю себе людиною честі, пане Кошовий. Подобається вам то, чи ні. Ви підказали, де й кого шукати. Ваші підозри підтвердилися. Завершити все можна вже за пару годин, і все — з вашою допомогою. Тож нечесно було б не запросити вас на операцію.

— Глядачем?

— Як і мене.

Шацький кахикнув:

— Перепрошую шановне паньство, особливо — пані Магду, за завданий клопіт. Проте як зі мною бути?

— А що з вами? — здивувалася Магда. — У такому стані треба випити міцної кави. Я її для вас зварю, приходьте потроху до тями.

— Дякую за турботу. Та я ж не про каву… Моя Естер… Я вперше за багато років не ночував удома. Часи такі… знаєте… Моя фейгале може Бог знає що подумати.

— Заспокойтесь, — кинув Лінда. — Вона думає, що ви допомагаєте своєму другу. Він написав записку, яку вчора їй доставили за моїм розпорядженням.

Шацький розправив плечі:

— Коли так, панове, найкращою покутою буде правда. Пан Кошовий не збрехав, я справді йому допомагаю. Тому прошу, навіть вимагаю взяти мене з собою.

— Без кави?

— Без кави! — Йозеф обсмикнув поли піджака. — Я мушу бути там, де людина, яка не кинула мене в біді.

— Ви мусите дати слово зараз, при двох свідках, більше в таку біду не втрапляти, — сказав Клим.

— Готовий поклястися на Торі!

— Не перебільшуйте, Шацький. Ні на чому не кляніться. Просто пообіцяйте.

– І я йду з вами?

— Тепер уже я не лишу вас самого. І все одно, — він повернувся до Магди, — поки я вдягаюсь, будь така добра, звари кави. На всіх, як вистачить запасу.

— Я поповню, — озвався Лінда. — Благо, маю тепер можливості…

… За півгодини вони їхали в бік Підзамчого[33] на критій бричці, яка чекала біля будинку. Перетнувши залізничну колію, візник — напевне, один із підручних Тими, бо навряд чи таку мандрівку довірять сторонньому, виїхав на Огіркову.[34] Тут, проминувши кілька сірих кам’яниць та дешевий, зведений незадовго до війни готель «Підзамче», бричка завернула в тупикову вуличку й спинилася на початку, неподалік від невеличкої садиби. Кошовий знав — вона належала власнику фабрики органів Янішевському,[35] але яка її доля зараз і чи взагалі комусь потрібні церковні органи, поняття не мав.

— Він живе сам, тюремників жінки не люблять, — криво посміхнувся Лінда. — Хіба курви, за гроші. Змінився вже після втечі, затримався, бо наглядачів усіх опитували. Вчора цілий день не виходив, сусіди не бачили. Тобто опівдні кудись ходив, повернувся, кажуть, під великою мухою. З того часу його не бачили.

— Коли на службу? — поцікавився Клим.

— Нині в ніч. Тепер тихо.

Кароль, а за його прикладом — Кошовий подалися вперед, вгледівши рух. Шацький, трохи оклигавши після кави, з цікавістю визирав з-за Климового плеча, дихаючи йому у вухо. Або поліція чекала на них, або, швидше за все, Лінда знав про час початку операції, тому й квапився.

З різних кінців вулички до обшарпаного двоповерхового будинку стягувалися агенти в цивільному. Поки вони вдавали з себе звичайних містян, майстрових, військових, торговців, волоцюг. Але випадкових перехожих у цьому вуличному театрі вже не було. Раптом, немов за невидимим глядачам сигналом, вистава припинилася. Рух прискорився, організувався, агенти перестроїлися в одним їм відомий бойовий порядок, вже не ховали зброю, блокували периметр, контролюючи всі