Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Я згоден, — повторив Роман Гірняк, пригладжуючи чорні вуса. — Вибачте, що отак, без церемоній, ввірвався в вашу приватність.

— Це не вперше, — стримано мовила Магда.

— Тим не менше, шановне панство, дозвольте потурбувати вас ще трохи.

— Не тут і не тепер.

Сама того не знаючи, Магда точно повторила інтонації Оксани Антонів.

— У такому разі мені доведеться постукатися до вас знову.

Клим кахикнув.

— Насправді я шукав вас, пане Гірняк. Ви, якщо не помиляюся, теж щось мали до мене. Нам завадили минулого разу. Тож маю нарешті нагоду…

— Давайте й проведу вас, — у своїй звичній манері перервав Гірняк. — Ви маєте дещо знати, пане Кошовий. Просто донесу певну інформацію, а ви вже самі робіть висновки.

— Але…

Магда взяла Клима під руку.

— Якщо я не заважатиму. Чи мені йти окремо від вас, аби не чути чоловічих розмов? Як ти скажеш, Климентію?

— У мене нема від тебе таємниць, — сказав Кошовий. — Та й ніколи не було. Хіба у Львові є щось таке, чого б не знала або не могла дізнатися Магда Богданович навіть тепер?

Це прозвучало двозначно, і він зрозумів: вона може сприйняти сказане як іронічний випад на свою адресу. Такого не любила й не часто прощала. Тут була та тонка межа, на якій Клим балансував усі два роки, що вони жили разом. Раніше, коли вони ще не були такими близькими, він часто дозволяв собі такі ігрища, ще й отримуючи певне задоволення від того, що роздраконив її та вивів гонорову пані з рівноваги. Але останнім часом свої звички переглянув, намагаючись не тиснути на слабкі місця жінки, яку — ніде правди діти! — встиг полюбити.

Зараз його спровокували блискавки.

Відповіді не було. Магда легенько стиснула його лікоть, і вони пішли по Личаківській у напрямку свого будинку. Гірняк пристроївся з протилежного боку, й Клим опинився між ними. Перехоплюючи ініціативу, почав першим:

— Хто спрямував вас до мене зі справою Ладного?

— Чому ви вирішили… — заговорив той, відразу проковтнувши фразу, передумавши заперечувати: — Тобто я б не сказав, що аж так спрямували. Я пишу для «Українського слова», спілкуюся зі стрілецьким товариством. Так познайомився зі старшиною Арсеничем, ви його щойно бачили, — він кивнув назад, у бік кладовища.

— Той, зі шрамом, який співав?

— Він. Арсенич Павло. До речі, так само знаний через уміння влучно стріляти, як нещасний Захар. Старшина був дуже стурбований звісткою про біду з побратимом. Настільки, що примчав до Львова з Роздолу.[39] До речі, всі стрільці прибули на похорон з тамтешнього вишкільного табору. І ви мудрий чоловік, пане Кошовий.

— О! Звідки такий висновок?

— Зрите, як хтось казав, у самий корінь.

— Тобто?

— Регулярних стрілецьких частин у місті та околицях нема. Табори облаштовані в Роздолі, Пісочному, Розвадові, Німичах, окрема старшинська школа — в Трускавці. Це не військова таємниця, та й взагалі не секрет. Цікаво інше, — Гірняк хитро зиркнув на Клима, навіть легенько підбив його ліктем. — Всі військові частини приблизно за півсотні кілометрів від Львова. Дістатися сюди маршем для вишколених частин не так уже й складно. Є всі сучасні засоби зв’язку, аби зібрати стрільців у певному місці та в призначений час. І саме так, телеграфом, наших січовиків повідомили про арешт Ладного. Ніби це надважлива подія, підходяща для того, аби підняти військових по тривозі.

— Отже, хтось узяв на себе клопіт негайно поставити стрільців до відома про арешт героя?

— Кажу ж вам: мудрий ви чоловік. Мислите в правильному напрямку. Це змова.

Сіпнулося віко.

Зовсім недавно Кошовий уже чув подібне.

— Який сенс?

— Ви прочитаєте мою публікацію у свіжому числі. Наперед нічого не казатиму. Тоді повернемося до розмови.

— Набиваєте собі ціну?

— Зовсім ні. Я знаю собі ціну, для чого старатися зайвий раз. Але гаразд. Якщо хочете — ось кілька думок. Точніше — одна, наскрізна. Кому зараз вигідна компрометація українських добровольців? — Не чекаючи відповіді, Гірняк повів далі: — Так, легіон зазнав у боях чималих втрат. Я згоден із тими, хто твердить: наших вояків навмисне посилали на дуже небезпечні ділянки фронту, аби вони виконали бойове завдання ціною власних життів. Є теорія, згідно якої Відень використовує стрілецькі загони, бо наші мають величезну мотивацію вбивати москалів. Тож є примарний шанс на значне послаблення ворога за рахунок докорінного винищення його руками пасіонарної частини української людності.

— Надто закручено.

— Тим не менше, пане Кошовий. Проте не сталося. Ляхи бачать і розуміють це.

Клим відчув, як враз напружилася Магда. Вона не стишила ходу, не подала й знаку, що сказане стосується її. Та він навчився розуміти її, хай вона вміло зберігає незворушність. Хотілося згорнути, припинити розмову, чи принаймні знайти спосіб продовжити не при ній. Та нічого не міг вдіяти, і, картаючи себе подумки, мовив:

— До чого тут поляки, пане Гірняк?

— Не грайте вар’ята. Я назвав вас мудрим, а ви розчаровуєте.

— Не мав наміру вас зачаровувати.

— Тим не менше. Ви чудово знаєте, що українці конкурують з ляхами за прихильність Відня. І ми, й вони претендуємо на певну автономію, яка може стати реальністю після перемоги. Українство поки має більше шансів, плюс до того — свою, сформовану винятково за національною ознакою армію. Ляхи її не мають. Зате ніхто й нічого не заважає їм влаштовувати провокації. Зокрема, маємо історію Ладного. Що скажете?

Клим примружив очі.

Гострі Магдині нігті давали про себе знати навіть через рукавички. Не кололи, та сильно, нервово тиснули.

— Влада може побачити в стрільцях небезпеку для себе, — сказав обережно, мов намацував стежку в трясовині. — Починаються розмови про розформування легіону, адже стрільці не автономні, вони підпорядковані австрійському військовому командуванню. Так просто січовики не дадуться, неодмінно почнеться опір…

— О! — Гірняк не дав закінчити. — Нарешті правильні висновки. З цим я вас і залишаю.

Трійця саме дісталася Янівської рогатки, і Гірняк зупинився.

— Далі вам до центру, мені в інший бік. Чекайте публікацій, пане Кошовий. І потім охоче побалакаю з вами знову. Якщо, звісно, матимете таке бажання.

Нахилившись трохи вперед, аби бачити Магду, він торкнувся пучками криси капелюха.

— Честь.

Якби погляд убивав, Гірняк уже лежав би бездиханний.

Візника не брали, на трамвай не сідали. Рушили пішки й до самого дому йшли мовчки.

Клим знову намагався розкласти почуте по своїх уявних шухлядках, хоч здебільшого озвучені висновки ґрунтувалися на чужих припущеннях, не більше. Проте настрій Магди вибивав з колії, і він чекав неприємної розмови. Не помилився: щойно переступили поріг і зачинили вхідні двері, як Магда, не роздягаючись, рвучко повернулася. Блискавки вже стали величезними, бризкали в різні