Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Не можна. На посту.

Нарешті на обрії з’явився посильний. Не йшов — біг підтюпцем, притримуючи манліхер,[40] який прикладом бив по нозі, ускладнюючи рух. Та щойно до командира лишилося метрів десять, перейшов на крок, на ходу перевів подих і, наблизившись, виструнчився, приклавши долоню до козирка мазепинки:

— Наказано доставити на місце.

— Так уже й наказано? — не стримався Кошовий.

— Не просити ж вас, — мовив чотар, після чого другий вартовий зняв гвинтівку з плеча напереваги, клацнув затвором.

Шацький здригнувся, повів плечима, наче від холоду.

— Ми з миром, — нагадав Клим.

Замість відповіді чотар наблизився впритул, жестом звелів розставити руки. Кошовий підкорився, дозволив обшукати себе й витягнути револьвер з кишені. Вояки перезирнулися. Тепер другий взяв зброю напереваги, а чотар, підваживши вилучене на руці, поцікавився:

— Отак із миром ходять?

— Ви теж озброєні, — кинув Клим, чудово розуміючи безглуздість зауваження.

Чотар всім своїм виглядом дав зрозуміти — на дурні слова не відповідатиме. Обшукавши натомість Шацького й нічого не знайшовши, крім загорнутого в серветку чорного сухаря, він кивком наказав йти вперед. Йозеф миттю заклав руки за спину, а Клим запхав свої в кишені пальта, чекаючи реакції. Її не було, командир рушив, порушники спокою втратили для нього інтерес.

Так невеличка компанія дісталася вздовж полігону до старих дерев’яних казарм, де на плацу вже шикувалися стрільці. На появу незнайомців ніхто не звернув уваги, бо чоловіки займалися своїми справами. Але той, хто був потрібен, уже відділився від загального гурту і крокував назустріч, поправляючи при цьому на поясі револьверну кобуру. Після короткого ритуалу, вислухавши рапорт чотаря, він став навпроти Кошового, безпомильно вгадавши старшого, назвався:

— Павло Арсенич, старшина першого куреня полку Українських Січових Стрільців. Слухаю уважно, але говоріть коротко. У нас мало часу, ми вже знімаємося звідси.

— Назад до Роздолу?

— Як для цивільного, ви забагато знаєте, — й відразу, без переходу: — То ви назвалися адвокатом Кошовим?

— Я справді адвокат Кошовий, — провагавшись, додав: — Климентій Назарович.

— З вами? — старшина кивнув на дантиста.

— Мій гарний колега Йозеф Шацький, рекомендую.

При цих словах Шацький підняв капелюха.

— З якого дива ви, двоє гарних колег, загуляли аж сюди?

— Хіба тут заборонено ходити?

— Пане Кошовий, гарикатися з вами мені нема коли, — Арсенич ковзнув поглядом по револьверу в руці чотаря. — Ваш, так розумію?

— Мій. Потрібен для самозахисту.

— Взяли його, збираючись до нас, чи носите при собі постійно?

— Часи непрості, — парирував Клим. — Але згоден, щодня не варто носити. Зупинить військовий патруль з якогось дива, будуть непереливки.

— Отже, прихопили, збираючись до нас.

— Я… — Кошовий зирнув на Шацького, — …тобто ми взагалі мали намір шукати вас в Роздолі, на місці дислокації. Це не військова таємниця, стрілецьких вишкільних таборів багато довкола Миколаєва.[41] Хоча все могло скластися простіше.

— Тобто?

— Маю на увазі — аби вдалося поговорити з вами ще вчора. Я бачив вас на похороні.

— А я чув про вас як про особу, котра погодилася захищати нашого побратима. Насправді ж ви мали намір завалити справу й запроторити Захара за злочин, якого він не скоював.

З вуст Арсенича це прозвучало істиною в останній інстанції. Старшина говорив упевнено, не сумнівався в правоті своїх слів та міг спопелити Кошового поглядом з-під густих, як він тепер розгледів, брів.

— Ви… — Кошовий проковтнув грудку в горлі, яка враз затримала дихання. — Скажіть, ви серйозно зараз?

— Я вирвався з москальського оточення під Потуторами,[42] — відрубав Арсенич. — Із усієї залоги нас лишилося кілька десятків, разом із командою полку. Ось це, — він провів рукою по рваному потворному шраму, — заробив у рукопашній. Москальський драбуга кинувся на мене з тесаком, і дякувати Богу, що не відбив голову. То був перший удар. Кров заливала лице, я вже нічого не бачив перед собою, не міг стріляти й стримувати навалу. Вдруге москаль міг убити мене. Та нагодився вояк, який штрикнув його багнетом. Сам упав нагору, бо вдарили ззаду, та мене вже дивом встигли витягнути з місива.

Старшина говорив чим далі, тим голосніше, і голос звучав так само, як учора на цвинтарі. Тепер на їхній невеличкий гурт почали звертати увагу. Боковим зором Клим засік: шикування припинилося, кілька десятків стрільців, чоловіків та жінок, пильно стежать за розвитком подій.

Йому стало незатишно.

Шацький уже давно втягнув голову в плечі, й Кошовий підозрював: воліє зникнути, провалитися крізь землю, розчинитися в повітрі.

Арсенич вів далі:

— На той час нас було трохи більше десятка здорових старшин із сорока чотирьох. Це вже після того, як прорвалася підмога. Ми пройшли пекло, втратили майже весь полк, у якому не було кращих вояків, бо кращим я вважаю кожного. І ви мені зараз кажете, що я, старшина Павло Арсенич, після такого не годен відповідати за свої слова?

Сперечатися вочевидь не мало сенсу.

— Я не збирався завалювати справу Ладного.

— Коли так — чому він тікав? Я скажу: Захар побачив, що ви собою являєте. Або попередили добрі люди. У героя не було виходу, крім як спробувати піти у свій останній бій. І загинути героєм, — тепер старшина уже кричав. — Так! Героєм, чуєте, ви обоє! Героєм, а не вбивцею і зрадником! Тінь на Легіон кинути не вдалося, як би комусь не хотілося! Тож забирайтеся геть! Нам нема про що говорити! Подякуйте за можливість піти від нас цілими й неушкодженими. Бо присягаюся, ледь стримую себе, аби не натовкти вам…

— Гляньте! — вигукнув ураз чотар.

Арсенич захлинувся й навіть закашлявся. Глянув перед собою повз співбесідників. Кошовий і Шацький озирнулися, потім — теж повернулися. Й відразу почули шум мотора, а наступної миті побачили легковик.

Авто наближалося швидко. Клим упізнав шестициліндровий відкритий «протос»,[43] комфортабельне й дороге спортивне авто. Колись розкіш львівських багатіїв, а нині — перероблене для військових потреб та посаджене на пружинні колеса.

До них їхали жандарми.

Звісно, озброєні.

Такого повороту годі було чекати.

Чотар, а за ним — вартові рушили навперейми.

Климів револьвер старший сторожі на ходу заткнув собі за пасок.

Усе це Кошовому не сподобалося — й не лише йому, судячи з виразу обличчя старшини та стрілецької метушні. Тут, схоже, подібних гостей не сподівалися побачити.

Розділ тринадцятий

Між молотом і ковадлом

Стрілецька варта перепинила автівку.

Вояки тримали