Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

охопило відчуття раптової втрати. Заспокоївши себе тим очевидним фактом, що Магда, на відміну від Басі, жива й вони неодмінно порозуміються, Клим докурив цигарку, вдягнувся й вийшов. Уже на сходах хлопнув себе по лобі, повернувся, витягнув з облаштованого в креденсі сховку револьвер, перевірив, чи заряджений, засунув у кишеню.

Всяке може статися.

Зараз Климові найменше хотілося бачити когось на кшталт Василя Громнишина й заходити в безкінечні розмови про долю України. Але більш як дворічний досвід тісної співпраці зі своєю спільнотою підказував: сховатися від її активних діячів неможливо, хіба спакувати речі й забратися зі Львова чимдалі, осівши в місцевості, де живе дуже мало людей. Тож вирішивши покластися на долю, тобто — як буде, так і буде, дістануть — значить дістануть, Кошовий подався в єдине місце, де міг відчути себе затишно: в контору на Шевську.

Не чекав там появи Йозефа Шацького.

Та дантист у незмінному старому капелюсі прогулювався поруч, заклавши руки за спину. Вгледівши Клима, поспішив назустріч і, не привітавшись, що для нього не властиво, випалив:

— Пане Кошовий, я знову хочу бути вам корисним! Мене мучить совість, маю намір реабілітуватися!

— Добрий ранок.

— Йой! Так-так, добрий ранок! Перепрошую, в мене в голові все заплуталося. То як, починаємо?

— Що починаємо? — зітхнув Клим.

— Будь-яку справу! — випалив Шацький. — Моя Естер нічого не знає про причину, яка затримала мене у вас на цілу добу минулого разу. В тому ваша велика заслуга, і ви, дослівно, врятували мене.

— Не перебільшуйте.

— Та де! Ви ж знаєте мою фейгале! Вона б не вигнала мене з дому, бо треба ж комусь годувати чотирьох дітей. Але ганьби було б на цілі Кракідали!

— А так?

— Я в її очах герой! — Йозеф не хизувався й не хвалився, говорив спокійно, з вірою у власні слова. — Більше того, на мене вперше за багато років почав дивитися з повагою та заздрістю той шлимазл Лапідус! Не знаю, хто пустив чутку, що Шацького бачили на Підзамчому, де поліція ловила наглядача-зрадника. Ви ж чудово розумієте, як погано народ ставиться до тюремників, тому новина розлетілася швидко. А згодом, — він поцмокав губами, — плітки пішли так, ніби це я допоміг самому комісарові Віхурі.

— Я б не здивувався, аби прозвучало, що ви, Шацький, особисто керували поліцейською операцією.

— Не смійтеся, пане Кошовий, — в голосі дантиста чувся неприхований докір. — Десь у такому вигляді це й дійшло до Естер. Вона почала шпетити мене. Мовляв, не треба бути занадто скромним, нарешті Шацькі прислужилися владі й правосуддю.

— А ви?

— Лишалося піддакувати. Не розкажу ж я моїй фейгале всю правду. Тому тут.

— Чому? Не зовсім вас розумію.

— Соромно, — признався Шацький. — У мене чимало власних заслуг, про які мало хто знає через таки властиву мені скромність. Тепер хтось перекрутив правду, і мене шанують за чужі перемоги.

— Жодних перемог. Ви це бачили на власні очі. Знайшли труп наглядача, запізнилися, слід обірвався.

— Але ж ви маєте новий план, пане Кошовий! Ви не можете його не мати! Тож я готовий принести користь! Мені дійсно ніяково за свою нестриманість минулого разу. Принагідно маю намір особисто перепросити пані Магду.

Знову пригадалася сварка.

Віко сіпнулося.

Нехай Шацький справді крутиться поруч. Хоч відволікатиме балаканиною від сумних думок. Та й поділитися версіями буде з ким, не все ж самому до себе говорити.

— Гаразд, — Клим простягнув Йозефу руку. — Готові до подорожі?

— Якої? Далеко?

— Розділ. Думаю найняти коляску, авто мені не роздобути, та й дорого. Ви ж знаєте, ті, хто практикував таксомотори, майже всі змушені були здати їх для потреб війська. А хто не хотів, псували автомобілі. Декого викрили й судили за саботаж, але то вже інша історія. Говорю про те, що іншого варіанту, ніж найняти візника, нема.

— Пощо їхати в Розділ?

— Знайдемо там, у стрілецькому вишкільному таборі, старшину Арсенича. Я бачив його вчора на прощанні з Ладним, справив сильне враження. Мені цікаво, яким чином старшина, котрий квартирує за півсотні кілометрів від Львова, дізнався про арешт свого товариша за кілька годин потому.

— Пане Кошовий, ми ж із вами знаємо про телеграф! А коли йдеться про зв’язок із військовою частиною, не забуваємо про надсучасні технічні засоби.

— Згоден. Якби йшлося про сотника чи командира рангом вище, пояснення приймається. Я не применшую чеснот жодного з січовиків. Переконаний — Арсенич не менший герой, ніж покійний Ладний. Проте він лише старшина, Шацький. Чому повідомлення отримав саме він? Від кого? Хто направив його до Гірняка, аби той, своєю чергою, пішов до мене? Хто тримає всіх нас за покірних ляльок із порцеляновими головами?

— Пишно сказано.

— Як є. Мені потрібен баламут. І щось мені підказує — Арсенич дасть наступну підказку. Тож треба вибиратися зі Львова на Розділ уже, аби до вечора повернутися назад.

Йозеф потер двома пальцями носа.

— Не треба їхати в Розділ.

— Чому?

— Стрільці в місті — подія, пане Кошовий. А ви забули, що жодна така подія не пройде повз Шацького. Вони ходили Львовом озброєні, носили корогви й прапори, мітингували. Звісно, багатьох цікавило, чи лишаться. Вони тут.

— Хто?

— Та ваші ж стрільці! Вчора нікуди не вийшли, розквартирувалися в старих артилерійських казармах. Знаєте, там, де полігон, за містом.

Клим глянув на Йозефа так, ніби бачив уперше.

— Це точно?

— Пане Кошовий, брехню пускають про Шацького. Сам Шацький завжди говорить лише те, що є напевне.

— Вас мені зранку сам Бог послав, — зараз Клим не лукавив. — Тим більше треба шукати коляску. Стрільці можуть виступити маршем на Розділ уже скоро. Вони люди військові, не сидітимуть дарма в чужих казармах. Гайда!

Їх зупинили вартові.

Немолодий опецькуватий візник-поляк довго відмовлявся їхати на околицю, потім завзято торгувався, постійно нагадуючи — корони нині набагато втратили в ціні, й нарешті погодився на суму, більшу від названої Климом на третину. Побачивши озброєних січовиків, почав неголосно клясти пасажирів й хутко вигнав із коляски. Просити його лишитися й почекати навіть за додаткові гроші було марною й безнадійною справою. Тож Кошовий і Шацький ждали, поки цей боягузливий скнара розверне коня й швидко подасться геть, а вже потім відповіли сторожі, хто вони і кого треба.

Представлення враження не справило, і старший варти, молодий чотар із тонкими вусиками, послав одного вояка в табір доповідати. Якийсь час всі стояли посеред поля, і жовтневий вітер шмагав тут відчутніше, ніж у місті. На вулицях Клима могло продути лише протягом з якогось підворіття. Тут же навіть несильний вітерець свистів у вухах, огортав колючим холодом, жбурляв крихітні частки сухої землі —