Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Я вбив січового стрільця, — глухо мовив старшина. — Я застрелив свого побратима. Ви справді в це повірили?

— Начуваний про стрілецьке військове братерство, — зауважив поручник. — Але саме воно й стало аргументом для того, хто взяв на себе труд видрукувати послання.

— Тобто?

— Стрільцям, усьому вашому добровольчому легіону, не потрібен суд над Ладним. Героя війни засудять за вбивство, скоєне через жінку. Ревнощі. Крім того, у вас, як відомо, після останніх прикрих подій на фронті починається серйозне тертя як із командуванням, так і з австрійською владою. З огляду на це стрілець Ладний мав би загинути героєм, до суду, навіть до офіційного висування звинувачень. Справи нема, історія забувається. Стрільці виведені з-під удару, — поручник прокашлявся. — Ще одне, пане Арсенич. Зазначено — ви влучний стрілець. Можна сказати, снайпер. Постріл у Ладного зробила саме така особа. Автор листа нічого не стверджує. Перераховує факти й закликає звернути на вас увагу.

Баламут. Його почерк, його манера.

Віко знову сіпнулося. Тепер Кошовий торкнуся його пучкою, заспокоївши, теж кахикнув у кулак.

— Вам слід було з цього почати. Обійшлося б без брязкання зброєю. Старшина Арсенич сам поїхав би з вами. Причому — чим швидше, тим краще.

— Що ви городите? — вигукнув Павло. — Нікуди б я не поїхав! Це ж наклеп, типова провокація!

— На яку ви піддалися, — парирував Клим. — Тобто, замалим не піддалися. Наслідки сутички, яку, визнайте, я… ми зупинили були б точно такими, як описав у своєму анонімному посланні недоброзичливець. Існування легіону УСС, старшино, після такого припинили б дуже швидко. Ще до кінця року, можете повірити. Та ви й самі знаєте! — він відмахнувся. — А вам слід було лише озброїтися логікою та здоровим глуздом.

— Мені? — Арсенич тицьнув себе пальцем у груди. — Може, їм? — кивок у бік Гастлера.

— Саме вам. Хіба ви були у Львові в день, коли Захар утік і його вбили? Вам легко це довести, і до вечора, у крайньому разі — завтра зранку були б вільною людиною. Хіба військова поліція визнає тотальну недовіру до січових стрільців, які хором підтвердять, де і з ким ви перебували в той момент. Як кажуть юристи, у вас залізне алібі, пане старшино.

Кошовий розвернувся до поручника всім корпусом:

— Згодні?

— Варто перевірити.

— Так. Але — ви згодні, що шансів довести правоту того, хто прислав листівку, майже нема?

Гастлер засопів, та не заперечив.

Клим повернувся до Арсенича:

— Дозвольте панові поручнику виконати наказ і доставити вас до Львова. Можу поїхати з вами, та я певен — впораєтесь самі. Це ж дуже просто, перевірити алібі військового, який має перебувати у вишкільному таборі в тилу. Нам усе одно доведеться потім зустрічатися.

— Для чого?

— Мене цікавить усе, що стосується історії з Ладним. Та й вам, підозрюю, на якийсь час доведеться затриматися в місті. Хай це наклеп, але ваші свідчення потрібні слідству — наскільки я знаю закон і порядок.

— Зброю не здам, — мовив старшина, трохи помовчавши.

— Не вимагатиму, — запевнив Гастлер. — То все залагоджено? Ексцесів не буде?

— Моє слово, — кинув Арсенич, ковзнув поглядом по Климу й рушив через полігон до гурту своїх.

Поручник, теж пронизавши Кошового поглядом, подався до автівки. Довго Клим сам не лишався — скориставшись нагодою, підбіг Шацький, почмокав губами, слова полилися нестримним потічком:

— Пане Кошовий, я пишаюся вами! Ми всі, розумієте — всі могли полягти, а війна ж далеко. Що, що робитиме моя фейгале? І що б їй пояснили про всі обставини? Та вона б не зрозуміла мене!

— Я теж, — жестом зупинив його Клим.

— Чого не розумієте?

— Кого. Вас, Шацький. Не можу пояснити, який чорт мене смикнув у все це влізти. Розстріляли б з обох боків, не стрималися. Але ж вам для чого? Не могли встояти? Чи дурний приклад підбурив? Знаєте, як кажуть, — інстинкт череди.

Йозеф ковтком проштовхнув усередину невидиму грудку, розправив плечі, випнув груди.

— Мені закортіло стати вам корисним. Справді, стати поруч, допомогти. Минулого разу, знаєте, я повів себе негідно. Там, «Під вошею», дозволив собі зайве. Потім у вас удома… Шацький ще щось може, — він знову ковтнув. — Ось.

Не знайшовши вірної відповіді, Клим дружньо хлопнув дантиста по плечу. Зрозумів — малувато, вартувало б підтримати друга добрим словом. Та враз почув позад себе:

— Кошовий!

Гукав Арсенич, зупинившись недалеко від автомобіля й жестом закликаючи поручника зачекати. Клим залишив Шацького, швидко підійшов.

— То з вами таки їхати?

— Не конче. Ви праві, сам розберуся. І правду кажете — побалакати потім треба. Зустрінемося біля притулку, ввечері. Чи там, де Пресова квартира.

— Краще на нейтральній території.

— Кажіть.

— У мене, на Шевській, там контора. Здибаємося біля ратуші, проведу.

— Годиться, знайду, — старшина знову відмахнувся від Гастлера. — Слухайте, навряд би поговорив із вами про таке раніше. Та де, ще як побачив вас, не збирався нічого казати.

— Передумали?

— Саме так. Знаєте, чому? Виглядає, ані поліції, ані комусь іншому не говоритиму про Захарового вбивцю. Оцими, — показав сильні руки, — хочу злапати й покарати. А ви мені допоможете, я так собі думаю.

— Чекайте, — Кошовий труснув головою. — Ви знаєте, хто він?

— Звісно, — це прозвучало спокійно й упевнено.

— Хто? — вирвалося в Клима.

— Москаль. Російський вояк. Снайпер. Решта — потім.

Бовкнув — і поквапився, лишивши Клима збентеженим.

А старший сторожі повернув йому револьвер, віддавши при цьому честь.

Розділ чотирнадцятий

Російська школа влучної стрільби

Назад до міста дістатися вдалося глибоко по обіді.

Кошовий розпрощався з Шацьким, і той, на диво, не заперечував. Хоч зазвичай цікавий дантист протестував, воліючи бути поруч скільки можна, нині роль зброєносця Йозефа помітно втомила. Дався взнаки пережитий шок — увесь час, поки верталися, Шацький раз по раз товк, що ніколи раніше в нього не цілилося стільки гвинтівок із усіх боків. Принагідно згадав випадок з довоєнного, тепер — зовсім іншого життя, коли вбивця тицяв у нього револьверним дулом, змушуючи сісти в дорожку. Тоді вони разом дізнавалися таємницю привида з будинку на Валовій, і та пригода потім здалася обом найнебезпечнішою.

— Клянуся, пане Кошовий: моя фейгале про ваше сьогоднішнє геройство нічого не дізнається, — запевнив Шацький перед тим, як податися до себе на Кракідали.

— Глупство то, — відмахнувся Клим. — Усе через те, що люди не хочуть слухати вухами і думати головами. Аби довіряли одне одному… Та де! — він знову махнув