Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Могучий дух Мазепи!

Ураз зупинившись, старшина вибив файку об каблук, знову почав набивати свіжим тютюном, при цьому вів далі:

— Хай там як, довелося і повоювати, й наступати, й відходити, навіть втрапити в полон та втекти. Окрема історія, потім якось, якщо захочете. Розказую вам, Кошовий, усе, аби ви краще зрозуміли хід моїх думок. І також — чому подібне ви самі з вашою кмітливістю не зведете докупи ніколи.

— Хтозна, — знизав плечима Клим. — Може, зведу. Не тягніть уже.

— Я без того говорю коротко і ясно, — відрубав старшина, прикурив, потягнув. — Мусите зрозуміти тепер різницю між австрійськими та російськими снайперами. Бо ми проходили вишколи за австрійською наукою влучної стрільби, тож почерк стрільця я, повірте, розрізнити зможу. Це як нема двох людей, котрі пишуть однаково.

Кошовий закрив лице долонями, спробував перетравити почуте, потім забрав руки, видав:

— По-перше, почерк підробляють. Ви недовчений правник, та маєте це знати. У сенсаційних романах постійно пишуть про…

— До дідька! — гаркнув Арсенич. — Ми з вами не в сенсаційному романі! Ви взагалі не те читаєте! Ось прийдіть на Пресову квартиру, вам там дадуть справжню, конче потрібну українцеві літературу!

— Але й ми не про книжки говоримо! — парирував Клим. — Почерками махлюють у справжньому житті! Не знаю, як виглядає почерк снайпера, та якщо йдеться про стрілецьку манеру, її так само можна вправно імітувати! Це — по-друге! Нарешті, двоє різних людей справді не пишуть однаково. Проте манера стрільби подібною може бути цілком, коли ви вже почали говорити тут про різні школи, австрійську й російську. Я правильно вас зрозумів?

— Так, мова про школи, — кивнув Арсенич. — Оце ви зараз кричите й зайвий раз доводите мені, що нічого не розумієте. Тож мушу пояснити, по можливості — просто. Від того залежить наша подальша домовленість.

— Ми ще не домовлялися ні про що.

— То давайте вже почнемо, — старшина поклав ногу на ногу. — Я доводжу, що в Ладного стріляв російський снайпер. Навіть спробую назвати вам його ім’я. А ви, Кошовий, допомагаєте мені, не поліції чи жандармам — мені, — знайти його тут, у Львові. Далі я сам зведу з ним рахунки. По руках.

Старшина не питав — простягнув Климові через стіл розкриту правицю, мовби угода укладалася відразу, без обговорення, за згодою сторін.

Сіпнулося віко.

Кошовий дивився на руку Арсенича, потім перевів погляд на лице, затримавшись на потворному шрамі, тицьнув пальцем:

— Звідки?

— Лисоня, — відповів старшина коротко. — Вони прорвалися, рукопашний бій у лісі. То як, по руках?

— Ви розумієте, про що просите? Віддати вам російського диверсанта. Хай ви самі його вколошкаєте, та це ж військовий злочин. Я роблюся спільником.

— Так ви сьогодні стали на заваді військовій поліції. Не дали поручнику виконати обов’язок. Скажу вам, злочин не менший.

Торкнувшись ока й заспокоївши тик, Клим потиснув тверду правицю стрільця, тут же вирвалося:

— Хто?

— Чекайте, — жестом зупинив Арсенич. — Ви його навряд чи знаєте. До цього дійдемо. Спершу — ось: я не знав Ладного аж так близько. Ми служили нарізно, і він заявив про себе в тому бою, коли клав москалів одного за одним. До слова, вишколів Захар не проходив, у нього все вийшло, знаєте, саме собою. Таке трапляється на війні. Коли життя на волосині, відкриваються притлумлені до часу можливості. Але! — старшина підніс угору люльку. — Вже потім я навідував Ладного, говорив із ним й дізнався: побратим діяв так, як навчає австрійська школа влучних стрільців. А саме — стріляти швидко, точно й відразу міняти позицію. Різниця в тому, що таким, як я, штатним снайперам належали спеціальні оптичні прибори, райхерти, це фірма така.

— Райхерт, я чув, — вставив Клим.

— Чули — хай собі. Бо москалі про них напевне теж чули. І теж на очі не бачили й в руках не тримали. Ось вам перша різниця, Кошовий. Росіян навчали в війську передусім наступати з багнетами напереваги, бити й колоти в ближньому бою, та аж ніяк не стрілецькій науці. Вони, щоб ви знали, до позиційної війни готові не були. Тому й гвинтівки в москалів — трьохлінійки Мосіна.[47] До них, аби знали, оптика не кріпиться.

— Зовсім?

— Не те щоб зовсім… Там біля року тому почали постачати якісь фінські прилади. Та вони не такі, як райхерти. Міняти налаштування, аби стріляти на різні дистанції, на тих, фінських, неможливо. Ще й постійно ховайся, якщо після пострілу треба перезарядити гвинтівку. Тож не манліхери. Ось вам, Кошовий, різниця друга і чи не найважливіша, — старшина скинув ногу з коліна, трохи подався вперед. — Наші стрільці спритні, бо мають кращу зброю, ще й ліпше обладнану. Ми можемо міняти позиції часто, не стирчати на одному місці, не давати пристрілятися до себе. Росіяни, навпаки, звикли сидіти на одному місці, мов примерзши до нього сракою. Не давати виявити себе якомога довше. Й стріляють на однакову відстань, не далі. Знаючи це, можна уникнути кулі, просто не потрапляючи в сектор обстрілу москальського снайпера. Тепер доходить?

— Потроху.

— Нате на закуску, — старшина остаточно відчув себе господарем становища. — Влучні стрільці у російському війську переважно з мисливців чи мисливських родин. Вони ціляться без усякої там оптики, покладаються лиш на власну природну вправність. До того ж самі себе привчили сидіти в засідках, не рухаючись, аби не налякати здобич. Веду до того, що снайпер-москаль не так покладається на різні прилади, як ми. Тому Ладний і був особливим, до певної міри, звісно. Й ви маєте погодитись: стрільці з такою особливою прикметою є серед російських вояків.

— Згоден, — мовив Клим після короткого роздуму. — Та ми щойно говорили — російський солдат у Львові буде прикметним, хай перевдягнеться й видаватиме себе за українця, поляка, німця, навіть єврея.

— Тим не менше, Кошовий, українцеві, природному українцеві, не треба вдавати з себе русина. Він ним є. Хіба забули, що в російському війську забагато рекрутів-українців з Наддніпрянщини?

Клим труснув головою.

— Чекайте! Ви зараз переконані, що українця навмисне заслали сюди шпигуном та диверсантом?

— Хіба так не може бути? — відрубав Арсенич. — Тут, у Галичині й на Буковині, серед українців було й дотепер лишається чимало русофілів.

— Знаю. Стикався з ними не раз.

— О! — старшина знову підніс люльку. — Є в тому ж Києві сотні, навіть тисячі українців, щиро відданих царській владі. У полоні мене такі охороняли. Нічого дивного й незвичного тут не бачу. І тепер —