Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Новий постріл бахнув майже відразу, Кошовий не встиг порахувати до двох. Над вулицею зависла хмара крику, люди кинулися врозтіч, дехто падав на землю і плазував чимдалі. Якась огрядна молодиця, кинувши вбік плетений кошик, тягнула геть, до найближчого паркану, хлопчика, до півсмерті наляканого чи раптовою війною, чи поведінкою матері — та, стиснувши руку, волочила дитину, мов ляльку. Зі свого місця Клим уже встиг побачити: вогонь ведеться з вікна другого поверху кам’яниці, з якою Арсенич встиг порівнятися. Власне, стрілянина почалася, щойно старшина опинився навпроти й зупинився. В Овчара — а жодних сумнівів, що це він, Клим не мав — здали нерви, коли уздрів поруч озброєного січовика.

Майнуло: снайпер з якоїсь причини стирчав біля вікна, ще о такій ранній порі, навряд помітив стрільця випадково.

Чекав.

Не інакше.

Тим часом Арсенич стрибком рвонув уперед, і третя куля пролетіла мимо — стрілець, здавалось, пірнув під неї. Завмерши, притиснувшись спиною до стіни, стоячи по діагоналі, трохи більше, як за десять метрів від поля бою, Кошовий стежив за його рухами, враз зрозумівши: січовик діє чітко за правилами. Його дії — не втеча, не відступ, а гра в кота й мишу. Арсенич, тримаючи зброю, шукав кращу позицію для себе, аби самому вдарити у відповідь.

Цьому вчить австрійська школа влучної стрільби — снайпер не лишається на одному місці, всякий раз прилаштовуючись інакше.

Тут же дійшло: Овчара навчали в царській армії, тож він за звичкою смалить з однієї позиції, на якій зручно закріпився. Зміститися, поміняти сектор обстрілу, аби вести вогонь влучніше, він не годен, бо не має відповідної практики. Ставши бодай на крок убік від обраного місця, він мусить наново налаштовувати око, бо звик покладатися на нього, а не на оптику.

Арсенич так само не мав оптики при собі.

Але й вишкіл проходив інакший.

Четвертий постріл лупнув ще швидше. Не треба бути військовим, аби зрозуміти — мисливець спритно перезаряджає, і кожен наступний раз діє ще швидше. Єдину можливість для старшини Клим, на свій цивільний розум, бачив у виході з лінії вогню, нав’язуючи ворогу свої, некомфортні для того правила гри. Принаймні, так би діяв сам Кошовий на місці Арсенича, хоч найменше бажав собі такого. Прикро визнавати, та полюй Овчар за ним — надовго б Клима не стало. Досвіду бракує.

Люди вже не кричали. Хто не втік подалі, завмер лежачи, сидячи або стоячи в очікуванні розв’язки.

Після цього пострілу старшина невдало ступив лівою ногою, зашпортався, поточився й упав. Відразу відкотився, незграбно, бо завалився боком на манліхер. Утратив спритність, перетворився на нерухому мішень — саме те, до чого звик Овчар.

Климові здалося — час зупинився.

Не помітив, як і коли витягнув револьвер. Зволожіла правиця стисла руків’я, він поклав палець на спуск й ніби дивлячись на себе збоку, до кінця не вірячи, що робить так, відклеївся від стіни. Перший крок дався важко, ноги враз налилися свинцем. Але наступний пішов краще, впевненіше, коліна вже не гнулися.

— ПАВЛО! — загорлав Клим, глухнучи від власного голосу. — ПАВЛО, Я ТУТ!

Чому вигукнув саме так, не знав. Ці слова немов самі вилетіли з горла, а озброєна рука, теж сама, витягнулася вперед, розпрямилася на всю довжину. Стріляючи, Кошовий для чогось відставив голову назад так далеко, як дозволяла шия.

Встиг пальнути двічі, не цілячись, перед собою.

Далі сильний удар у праве плече зупинив, розвернув, прокрутив і звалив на землю.

Лежачи, впустивши зброю й покірно, якось відсторонено чекаючи наступного поштовху, Кошовий побачив, як, скориставшись паузою, старшина Арсенич пружно підвівся, спокійно став на одне коліно, водночас підносячи гвинтівку до плеча й впираючи приклад надійно, мов назавжди.

Повів дулом.

Зловив у вікні снайпера, який перед тим розвернувся тулубом до Клима, нової мішені, й відкрився так, як має бути.

Завмер.

Вистрілив.

Один раз.

Зі свого місця Кошовий дуже добре бачив, як чоловік у віконній проймі завалився на підвіконня, випускаючи гвинтівку з рук.

І аж тепер прийшов біль, пронизавши вражене плече й охопивши гарячим.

Розділ шістнадцятий

Неспокій на лаврах

— Лікар сказав, тобі пощастило. Вдруге так не буде.

— Як — отак?

— Щоб куля пройшла крізь плече навиліт, не зачепивши кістку. Вважай, проткнули тебе наскрізь, але дуже вдало.

— А чому вдруге? Хіба в мене знову стрілятимуть?

— Якщо знову втратиш голову й полізеш на рожен. Тебе не можна лишати самого, герою.

— То пощо лишила?

Магда закусила губу. В неї вирвалося, вона не хотіла показувати, що відчувала насправді. Вивчивши її за багато років, Клим уже знав: для гордячки це означає виявити слабкість. Отже, саму себе відчутно вдарити по шляхтянському гонору. Тим більше, що Кошовий був одним із дуже небагатьох, якщо взагалі не єдиним, хто знав таємниці пані Богданович. Вроджену шляхтянку вона, народжена в родині занепалих аристократів, майстерно вдавала, і якось настав момент, коли Магда дійсно в це повірила.

За два роки спільного життя він не раз відчував, як вона стримує бажання вихлюпнути образу. Адже, полюючи на Різника, мимоволі вивів її на чисту воду. Вона змушена була просити, аби Клим тримав усе при собі, хоч він зовсім не мав наміру користуватися раптовими знаннями. Можливо, у світі, де звикла обертатися Магда, чоловіки й могли використати це для шантажу, навіть змушуючи жінку лягати з собою в ліжко. Кошовому ніколи б не прийшло таке в голову, вона скоро зрозуміла й це, від чого злилася ще більше — той, котрий переграв її, не відповідав звичним уявленням про чоловіків. Магда не дозволяла собі права на помилку, а в стосунках із Климом припустилася відразу кількох.

Її ухід він вважав своєрідною спробою взяти реванш за те, що останнім часом проявляла слабкість й погодилася бути на других ролях.

Коли його привезли до шпиталю, Магда зайшла в палату разом із лікарем. Той оглядав рану, вона мовчала весь час, хіба кидала короткі «так» чи «ні». Щойно вгледівши її, Клим шарпонувся назустріч, та вражене плече пронизав різкий біль, він застогнав, потемніло в очах. Лікар суворо завважив не рухатися, потому діловито розпорядився промити й перев’язати рану і залишив їх.

— Так для чого пішла, коли мене не слід залишати без нагляду? — повторив, не дочекавшись відповіді.

— Я фігурально сказала. За тобою неможливо наглядати, Климентію. Ти постійно, скільки себе пам’ятаю, встряєш