Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— На боці закону. Чи забули, для чого прийшли до мене не так давно? Аби вмовити витягнути Ладного з Бригідок. Ви шукали фахового правника. Закон для всіх однаковий. Захар теж убив людину.

— Але не ворога! То різні речі! Вчіться розрізняти, пане правник! — настрій Гірняка різко помінявся. — Ви є лібералом, намагаєтесь знанням законів прикрити власну м’якотілість. Ви й подібні до вас заграють із владою, демонструють лояльність там, де цього не треба робити. Взагалі — тільки радикальні дії, пане Кошовий! Інакше всі зусилля підуть у пісок, до нашої спільноти й надалі будуть ставитись, як до прохачів. А ми вимагаємо, ми мусимо вимагати! Все інше прочитаєте в «Українському слові»! Й робіть висновки. Визначайтеся, з ким ви.

— Хіба не ясно? Забули, хто мене підстрелив і чому я тут?

— Я пам’ятаю. Ви, — він тицьнув у Клима пальцем, — ще остаточно не усвідомили. Спочиваєте на лаврах, стали героєм. І не свідомі того, що надалі маєте більше прав та можливостей тиснути й вимагати. Вже з інших позицій.

— Не розумію я вас, пане Гірняк, — признався Кошовий.

Газетяр насупив брови. Витримав паузу, почав готувати черговий спіч. Та не встиг — у палату, постукавши й не дочекавшись дозволу, зайшов Василь Громнишин. Побачивши Гірняка, він спохмурнів і, вочевидь, забув, для чого прийшов. Повернувся до нього всім корпусом, стиснув кулаки й навіть тупнув ногою. Проте нічого не сказав, добирав слова, відкритий рот ворушився, не пускаючи поки пари з вуст. Натомість Гірняк немов передбачив, що саме має намір закинути йому опонент, — випнув груди й розправив плечі, всім своїм виглядом показуючи: на Громнишина дивиться зверхньо.

— Зрозумієте. Аж таким дурним та недалеким не є. На відміну від декого. Чекайте, ми ще повернемося до розмови. І я доведу вам правдивість своєї точки зору.

Змірявши нового візитера гарячим поглядом, пропаливши наскрізь, Гірянк гордо повернувся й, не прощаючись, ступив до дверей.

У цей самий час назустріч йому зайшов Михайло Снігур.

Якусь мить чоловіки дивилися один на одного. Потім Гірняк зробив крок праворуч, даючи Снігуру пройти, і не вийшов — чкурнув, нагадавши цим не качура, а сполоханого зайця. Підхорунжому до нього не було жодного діла, навіть не озирнувся. Зате Громнишин знову тупнув, тепер уже іншою ногою, й показав на порожню дверну пройму.

— Що той пан собі дозволяє? Він нищить нашу справу докорінно! Через таких, як цей… цей… навіть не можу назвати його на ім’я… Для чого ви з ним узагалі спілкуєтесь, пане Кошовий? Яке йому діло до наших справ?

— Пане Василю, не знаю, яка кішка й коли пробігла між вами. Та зараз саме ви показуєте приклад хибної поведінки.

— Перепрошую, але — чому?

— Бо ви ж нарікаєте на постійне чублення українців між собою. Ми з’їмо один одного раніше, ніж наші вороги нас. Хіба це не ви казали?

— Дослівно так — ні.

— Так я не тверджу, що дослівно. Подібні погляди мають місце, і вони правильні. Лиш ми такі мудрі на словах. Як доходить до діла, гриземо один одного.

— Пане Кошовий, той чоловік є провокатор! — вигукнув Громнишин. — Ви читали його публікації? Читали? Ще й підписується всякий раз інакше! Я міг би заплутатися в його псевдах, та стиль же не зміниш! У той час, коли наша спільнота гуртується й прагне домогтися від Відня виконання обіцянок про політичну автономію, він та подібні до нього радикали шукають найменший привід облити Відень брудом! І лайном, пане Кошовий, так, лайном! Цензура без того позакривала чимало видань. «Українське слово» ледь животіє через ті штрафи. А цей, — палець знову націлився на двері, — лиш підливає олії у вогонь! Крутиться на Пресовій квартирі, всюди встромляє свого носа, завжди йому до всього є діло!

— У нього така служба.

— Не виправдовуйте свого приятеля!

Громнишин утретє тупнув, а Снігур кашлянув, звертаючи на себе увагу:

— Пане Василю, ми не за тим прийшли.

Той стрепенувся, мов прокидаючись.

— Так-так, пане Михайле. Зрештою, згаданий добродій не вартий нашої уваги. Шкодить справі, але…

— Радикали так само не зайві, — буркнув підхорунжий. — Часом від них навіть є користь. Таких меншість, тому на їхньому фоні ми, помірковані, виглядаємо краще.

— Звісно, — підхопив Клим. — Кілька днів тому він переконував мене, що вбивство Ладного вигідне полякам. Мовляв, вони все облаштували так, аби кинути тінь на стрільців та дискредитувати їх. Сьогодні вже розуміє — все влаштували росіяни, й досить легко це прийняв. Пан Роман — поінформований чоловік. Хай не простий, колючий, та сприймає розумні аргументи.

— Забудьте ви про нього! — знову почав заводитися Громнишин, та Снігур зупинив його поглядом, і той лише видихнув: — П-ф-ф-ф-ф!

Потому підхорунжий глянув на Клима, мовив:

— Ваша мужність варта поваги, пане Кошовий. Ви допомогли виявити й знешкодити ворожого агента. Належну оцінку цим діям ще дадуть. Та вони не перекреслюють головної помилки, на яку я вказував вам раніше.

— Про що мова?

— Захар Ладний все одно лишається зрадником. І в наших спільних інтересах, заради успіху української справи відійти від усього того чимшвидше.

Кошовий мотнув головою:

— Нічого не розумію. Пане Снігур, мабуть, в поліції є вже всі докази того, що чоловік, якого сьогодні застрелив Арсенич, російський агент. Вчора це були лиш здогади старшини, припущення. Нині і він, і я переконані — не помилилися. Даруйте, не можу вам розказати всього. Зокрема, як вдалося знайти Федора Овчара. Бо люди, котрі шукали, вирахували його досить скоро. Збіглися підозра Арсенича і результат пошуку. Якби десь сталася помилка, він не почав би стріляти. Треба дізнатися, з якого дива, але тепер це другорядне питання, панове. Важливіше, змушений повторитися — прямий зв’язок того, що сталося, з діяльністю російської агентури.

Підхорунжий хитро примружив око:

— Справді? А ви не думали, пане Кошовий, чому раптом оця москальська агентура кинула сили, аби витягнути Ладного з Бригідок і потім зухвало вбити? Друже мій дорогий, поки його не арештували за вбивство інженера Косацького, все було добре. Нашого героя, котрий впав у депресію через сердечні справи, почали вправно обробляти вороги. Ось вам природа тих книжечок та листівок, які в нього знайшли. Аж раптом він потрапляє за ґрати. Є небезпека — заради того, аби вийти на волю, викаже всіх, з ким вів оті небажані справи. Тому все й закінчується так трагічно.

— То є правда, — вставив Громнишин. — Ми з паном Михайлом багато говорили. Небезпека для стрільців, а отже — для нашої спільної справи, ніде не поділася. Тому дуже просимо вас, пане Кошовий, облишити цю