Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха
Жовтень перевалив за половину, вже кілька днів тривало бабине літо, й перехожі вбралися легше, ловлячи останні теплі дні осені. Вийшовши й спустившись Личаківською зо два квартали, Кошовий теж розстебнув пальто й по-батярські збив на потилицю капелюха.
Таким, розхристаним і несерйозним, зустріла несподіваного гостя Оксана.
— Ви хто? — спитала грубувато, не впізнавши Клима відразу, та потім придивилася уважніше й насупилася. — А, згадала. Адвокат Кошовий, про вас тепер багато говорять.
— Хто?
— Всі.
— Йшов щойно через увесь Львів — на мене жоден не озирнувся. Дозволите зайти?
— Я вас не запрошувала й не чекала. І не блазнюйте, не личить героям, котрі кидаються на ворожі кулі.
— Пані Оксано, ви мене справді не чекали, бо не мав змоги домовитися про таку зустріч раніше. Щодо запрошення — то запросіть.
— З якої радості? — грудний голос вабив навіть тепер, коли молода жінка сердилася. — Мені ще надто боляче, аби отак запросто спілкуватися зі сторонніми. До всього я не розумію, чого ви хочете від мене.
Оксана далі тримала Клима на порозі.
— Якщо сторонній має намір довести, що Захар Ладний не вбивав вашого коханого, цієї причини досить, аби ви погодились на розмову?
Поглядом вона пронизала наскрізь. Потім ступила назад, зміряла з верху до низу. Торкнулася ямочки на підборідді — вийшло, зважаючи на обставини, дуже по-дитячому, досить зворушливо, ніби наївне дівча намагається неоковирно, зате щиро фліртувати з дорослим досвідченим чоловіком. Нарешті ступила набік.
— Зайдіть.
Усередині він побачив злидні.
Ні, бідність не кидалася в очі. Навпаки, господиня все старанно прибирала, тут було чистенько, всі речі лежали на своїх місцях, і саме ця дбайливість наводила на думку: мешканці заспокоюють себе в такий спосіб. Кімната, до якої Клима провели, була обставлена без надлишків, як більшість подібних помешкань, хіба в кутку притулилося старе чорне піаніно. На ньому примостився цупкий прямокутник фотографічного портрету, з якого на Кошового дивився молодий чоловік у казенному сурдуті, защепнутому під шию. Уніформу доповнював кашкет. Причому той, хто завмер перед камерою, найменше нагадував чиновника, навіть попри діловий одяг. Складалося враження, що вбрання вдягнули на манекен, і чоловікові незатишно, некомфортно в ньому. Воно сковує рухи, позбавляє права на природні емоції, але вираз обличчя — зухвалий та простецький водночас — давав зрозуміти: не звертайте увагу на оболонку.
— Олесь, — почув Кошовий за спиною. — Він тоді ще служив на залізниці.
— Як давно?
— Знімок довоєнний.
— А точніше?
— Це важливо для вас?
— А це таємниця?
Оксана зітхнула.
— Чотирнадцятий рік, після Різдва.
— Ви тоді познайомилися?
— Раніше. Тут Олесь уже рік як після університету. Ми зустрілися, коли вони ще вчилися.
— Вони?
— Олесь і… Захар.
Друге ім’я вона вичавила з помітним зусиллям.
— Хлопці вже тоді ворогували?
— Вони не були ворогами! — Оксана виставила вперед підборіддя, слова прозвучали виклично. — Ви ж зовсім про інше збиралися зі мною балакати!
— Так. Але без розуміння ваших стосунків, між вами трьома, пані Оксано, я не зможу просунутися далеко. Мені треба зрозуміти глибинні причини.
— Причини — чого?
Клим відчув — вона знову починає закриватися.
— Я був останнім, із ким говорив Захар перед загибеллю. Так, його не просто застрелили — він загинув від ворожої кулі. Вважайте, в нерівному бою. Але, пані Оксано, якби висновок був таким простим і очевидним, я б не прийшов до вас сьогодні. Взагалі не наважився турбувати, ви ж у складній ситуації, втратили коханого.
— Двох.
Молода жінка дивилася Климові просто в очі.
— Тобто?
— Я любила обох, пане Кошовий. Так буває. Не те, про що ви чи хтось інший можете подумати… Тобто… Словом… Я заплуталася, вибачте. Чекайте, дайте зібратися.
Клим мовчав, відчуваючи — не варто квапити.
— Захар і Олесь, саме так, — після паузи повела далі Оксана. — Спершу познайомилася з Ладним, а Косацький приятелював із ним. Вони обоє мені дорогі, кожен по-своєму. Як би пояснити вам… Ну, Захар залицявся, був трохи нав’язливим, та це було продовженням його завзятості, затятості, не знаю. Варто прийняти його, оця вся бравада відлущувалася. Він домагався свого, перемагав тут і тепер. Варто лиш дати йому зрозуміти це — все, бери голими руками, сукай нитки й мотузки. Відданішої людини годі шукати. Та в цьому всьому я бачила, точніше — відчувала інший бік. Невпевненість у собі, своїх силах, нерозуміння, що його можуть полюбити таким, природним, без усіх хлопчачих вибриків. Я помітила це після смішної на перший погляд історії з віршиком. Тоді ж звернула увагу на Олеся.
— З віршиком?
— Ой, справді не варте уваги. В тому весь Захар. Попросив Олеся заримувати кілька рядків, аби видати потім їх за власні поезії. Хотів справити враження, цим шляхом ще не ходив. Потім погано їх вивчив, заплутався, я посміялася з нього. Не зло, так, жартома. Він би сприйняв усе як черговий провал, вигадав щось нове. Та потім Олесь вирішив почитати мені. Тобто, я сама попросила, коли автор дозволив себе викрити. Косацький не хотів сподобатись. Я бачила — і цим він мене зачепив.
— Молоді люди ворогували?
— Захар страшно образився на мене. Так, ніби я йому щось обіцяла. Порвав стосунки з Олесем, навіть кілька разів задирав його публічно. Я постійно намагалася їх примирити, бо кажу ж — обидва лишалися не чужими. Принаймні, я так вважала, постійно наголошувала обом.
— Чим скінчилося?
Оксана повела плечима.
— Нічим. Олесь влаштувався в друкарню при залізниці, мав хист до різних верстатів. Та за півроку отримав раптом можливість викупити маленьку друкарню, яку власник, батько приятеля, продавав за борги. Гроші виявилися дуже смішними, та все одно жоден із пайщиків не мав потрібної половини. Тоді власник узяв, що давали, а решту оформили як куплене на виплат.
Сіпнулося віко — знову спливла друкарня.
Маленька друкарня.
— Потім війна. Олесь залишив місто, я лишилася, пережила все це. Захар, як я знала, майже відразу після навчання зблизився з січовими стрільцями, його так само не було у Львові. А Олесів товариш працював тут за російської влади.
— Колаборант?
— Так
