Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Мені це знайоме. Табору уникнув дивом, тим не менше.
— Минулого літа повернувся й Олесь. Не знаю, як йому вдалося владнати справу з друкарнею. Її ж конфіскували чи просто опечатали, тут не скажу точно. Не вникала в суть справи, бо сам Олесь мені тоді був важливіший. Розумієте, після пережитого тут…
— Сам пережив.
— Тоді пощо пояснювати, слова витрачати. Хотілося, аби поруч хтось був. Знайомий, надійний, навіть рідний. Саме так я його прийняла. Якщо перед війною могла собі дозволити погратися, подражнити обох кавалерів, то тепер — зась. Переїхала сюди, до нього. Ми почали жити разом так, не вінчані. Іншим разом люди б пліткували. Але нині багато хто так робить, тримаючись один одного. До того ж я не мала служби, перебивалася випадковим, прибирала за пияками в найближчому барі. Косацький запустив друкарню, я допомагала йому. Замовлень мав чимало, трималися.
— Потім знову з’явився Захар?
— Так, і то окрема історія, не надто приємна для нас усіх. Я намагалася помирити хлопців, Олесь теж тримався миролюбно. Ми двоє розуміли Ладного, його стан. Тиснуло пережите на війні. Кров, смерть, і… він сам убивав. Ну, а я… Мусите розуміти, не могла вже бути з Ладним, хай там як.
Тепер Оксанині очі заблищали вологим, вона не витерла їх пальцем — промокнула чистою хусткою. Клим відчув, як хруснула старанно накрохмалена тканина, коли молода жінка зминала її в жмені. Хтось невидимий підштовхнув ззаду, Кошовий ступив до неї впритул, стиснув за плече здоровою рукою.
— Послухайте мене, уважно послухайте. Зараз я остаточно переконався у своїй правоті. Хотіли вбити, і таки вбили вашого Олеся. Той, хто замислив убивство, готував його довго. Злочин мав виглядати банальним, мотив — особистим, тож убивця використав чвари між двома молодими чоловіками, кожного з яких ви по-своєму любили. Зробив усе, аби до краю, до межі накрутити Захара, щоб у потрібний день і час стрілець опинився тут, біля вашого дому, поруч із застреленим суперником, ще й мав при собі револьвер. Що, як і чому сталося потім, тепер не важливо. Наступні події, вкупі з утечею Ладного, лише наслідок. Причину слід шукати тут, і ви маєте її знати.
Оксана не відсторонялася, підняла на Клима знову зволожені очі.
— Нічого я не знаю, пане Кошовий.
— Знаєте, — мовив він упевнено. — Просто не склали все, що відомо, докупи. Адже мусили статися якісь дивні, незвичні події, які зробили Олеся Косацького небезпечним.
— Для кого? Ну хто міг боятися звичайного інженера-друкаря?
— Той, хто використав його друкарню для своїх негідних цілей!
Це вирвалося в нього підсвідомо, саме по собі, й слова ніби вдарили Оксану навідліг. Вона сахнулася, вивільнилася, ступила крок назад, витягнула шию й затремтіла, ніби її застукали раптом за чимось ганебним. Та враз перевела подих, голосно видихнула, вичавила з себе:
— Знаєте. То ви все знаєте.
— Нічого я не знаю! — намацавши нарешті правильну стежку, Кошовий не збирався з неї сходити. — Є підстави припустити такий поворот.
— Олесь велів мені мовчати. Коли його… коли це сталося… Боже, не маю права говорити так! — Оксана ляснула себе по губах.
— Ви вже почали, — Клим говорив твердо.
— Звісно, — зітхнула вона. — Знаєте, ви перший змусили мене сумніватися в Захаровій провині. Але першої миті, коли я дізналася про Олесеву смерть, накотило полегшення. Соромно, гидко згадувати це, пане Кошовий, та мушу зізнатися, раз уже почала.
— Чому? Що вас гризло?
— Знала таємницю Олеся. Боялася — над ним висить загроза, а значить, наді мною так само. І ось він мертвий. Ті люди, ким би не були, навряд чи припустять, що він посвятив мене в свої справи. Подумала: сумуватиму за втратою, натомість житиму далі, не озираючись.
— Вам погрожували? Чи Олесеві? Звідки страхи?
— Прямих погроз не чула, та чудово розуміла, в що він вплутався і чим ризикує через мене.
— Через вас?
Оксана знову витерла сльози, згорнула хустку, поступово заспокоювалася. Потім торкнулася нею губ, наслинила, витягнула руку вперед, аби Клим побачив блідо-рожеве на ідеально білому.
— Я захворіла два місяці тому. Вже все добре, а тоді думала — помираю. Не диво, у Львові з санітарним станом погано, час від часу десь спалахують епідемії, а лікувати нема чим. Захар дізнався про це й сильно перейнявся безсиллям. Ліки ж ідуть на потреби війська, поранених, ще й харчування самі знаєте тепер яке. Від Ладного користі не було, він занурився в чергову депресію. Я перелякалася, бо ніхто не хоче смертельної хвороби. Та Олесь — ще більше. Він не знав, куди стукати, аби роздобути мені потрібні ліки. Єдине, що тішило, це висновок лікаря: поки не вирок, стадія початкова, якщо розпочати лікування просто зараз, на ранній стадії, то все вилікувати можна.
Кошовий не стримався, клацнув пальцями:
— Стоп! Даруйте, дуже перепрошую! Дозвольте продовжити й закінчити! Дуже вчасно з’явився той, хто допоміг із ліками, вгадав?
— Так, — Оксану зовсім не здивувала Климова проникливість. — Олесь не робив із того великої таємниці. Навпаки, вважав за потрібне піднімати чим вищу хвилю. Тільки так можна було швидше знайти допомогу. Знайшов.
Запитуючи далі, Клим відчув, як здригнувся від нетерплячки голос:
— Хто це, пані Оксано? Хто?
Вона знизала плечима.
— Не знаю.
— Тобто?
— Отак, — вона розвела руками. — Олесь сказав тільки, що людина з Чернівців. Уже потім я зрозуміла, чому він напустив туману.
– І чому ж?
Оксана вкотре зітхнула:
— Пане Кошовий, для мого порятунку Олесь погодився друкувати в себе різні брошури та листівки русофільського змісту.
Коло замкнулося.
— Це тривало довго? — зовсім іншим голосом, сухо й трохи різкувато, запитав Клим.
— Олесь пішов на такий крок заради мене, — повторилася вона. — Чудово розумів, що робить. Проте вже потім признався: це ж не зброєю торгувати й не шпигувати під час війни на ворожу користь. Лише якісь тоненькі книжечки, які мало хто читає, та й не надто вірять прочитаному. Він навіть вирішив погратися з тим, чернівецьким.
— Погратися?
— Обкрутити його, — Оксана вперше за весь час посміхнулася. — Натягнути, так сам Олесь сказав. Щойно моє життя буде в безпеці, він відмовиться від подальшої роботи. Хотів налякати замовника: мовляв, ми розходимося і більше не бачимося. Тільки тоді Олесь мовчатиме.
Клим знову клацнув пальцями.
— Тут я теж угадаю. Вийшло не так, як думав собі ваш коханий. Чоловік із Чернівців, чи звідки він там, заявив те саме.
