Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Кожен із вас має особливу прикмету, яка вказує на вбивцю. Ви всі троє з Чернівців. Така собі гарна чернівецька компанія.

— До чого тут…

— До всього, пане підхорунжий! — Клим підвищив голос. — Убивця, не знати для чого, бовкнув Косацькому, що чернівецький. Олесь дозволив собі сказати Оксані тільки це, коли опинився у пастці, й вона разом із ним. Ви, Арсенич, училися в Чернівцях. Ви, Снігур, звідти родом. До речі, ви не знайомі?

— З ким?

– Із Романом Гірняком. Він багато писав для чернівецьких газет ще до війни.

— Читав.

— Невже раніше не зустрічалися особисто? Ви ж разом були серед заручників у готелі «Чорний орел» два роки тому, восени чотирнадцятого року. Народу там тримали небагато, два з гаком десятки людей. Ви мусили познайомитися. Адже в Чернівцях, як і у Львові, українці пізнають один одного. Дякую Оксані Антонів, тицьнула носом у очевидний факт. Місцеві не перетинаються з буковинцями, як і навпаки. Та, повторюся, ви мали бодай назватися там, у готелі. Й тим більше — кожен із вас тут, у Львові, мусив упізнати товариша по нещастю навіть через тривалий час. Хоча… два роки, подумаєш, не так і довго, аби забути знайоме лице. Ви впізнаєте Михайла Снігура, пане Гірняк?

— Так, — коротко кинув той.

— А ви, пане Снігур, впізнаєте Романа Гірняка?

Підхорунжий примружив очі, схилив голову набік, тільки тепер вдивляючись уважно в лице чоловіка навпроти.

— Ми з Шацьким допоможемо вам.

Йозеф чекав сигналу — витягнув з кишені пальта й протягнув Снігуру згорнуту на потрібній сторінці газету.

— Тут — колективний знімок учасників зборів чернівецької «Просвіти». Стоїть другий праворуч — Роман Гірняк, активний просвітянин. Хоч трошки схожий на присутню тут особу, яка видає себе за Гірняка?

Шацький не втримався:

— Браво!

А підхорунжий, навіть не роздивившись фото до пуття, потягнув нарешті револьвер з кобури.

Його випередили.

Розділ дев’ятнадцятий

Баламут

Той, хто назвався Романом Гірняком, на очах став іншою людиною.

Дотепер виглядав вайлуватим, непоказним, до такого безпечно повернутися спиною. На стрімкого зграбного хижака перетворився миттєво, скочив до Шацького, який стояв найближче, сіпнув за комір — і прикрився живим щитом. Коли й звідки витягнув маленький плаский браунінг, не встиг помітити ніхто. Дуло вперлося Йозефу під бороду, жертва запізніло зойкнула, а Баламут просичав:

— Знімаю капелюха, пане Кошовий.

— На цвяху ваш капелюх.

— Це все, що можете зараз сказати? А гарно вийшло. Той раз я послав вас заручником до того розгубленого дурня Ладного. Нині ви самі привели мені в заручники цього жида. Удача: з вашими приятелями-стрільцями мені б довелося поморочитися трохи більше.

— Я тебе вб’ю! — гаркнув Арсенич.

— Не раніше, ніж я застрелю ось його, — Баламут сильніше притиснув дуло, Шацький знову вереснув. — А ви, підхорунжий, сховайте свою пукавку. Ще краще — киньте на підлогу.

Снігур тим часом устиг-таки витягнути револьвер і тепер стискав його в зігнутій правиці, цілячись просто в груди Йозефу. Нічого не відповівши й зціпивши зуби, січовик почав повільно рухати рукою догори, аби перемістити цівку на одну лінію з ворожою головою.

— Киньте! — вигукнув Клим. — Робіть, що він каже, Снігур!

— Ще ви мені тут командуйте!

Кошовий вкотре за останній час пошкодував, що може рухати лише однією рукою.

— Старшино, заберіть у нього зброю! — крикнув Арсеничу.

— Ще чого! — кинув той, стаючи поруч із підхорунжим. — Нас тут двоє, скрутимо в баранячий ріг!

Сіпнулося віко.

Погано розуміючи, що робить, Клим двома широкими кроками скоротив відстань між собою й стрільцями, а потім став перед ними, загороджуючи Баламута і його полоненого.

— Обоє стійте, я сказав! Нікуди він не дінеться! Інакше смерть Шацького буде на вашій совісті, а він тут не зовсім стороння людина!

— Коли ви вже його привели — не стороння. Самі за нього відповідаєте, — сказав Снігур, не опускаючи руку.

— Гаразд, тоді стійте отак і цільте в мене, якщо вже треба в когось цілитися.

— То ви домовитесь між собою чи ні? — голос Баламута бринів іронією.

Ще трохи повагавшись, Арсенич поклав широку долоню на зігнуту Снігурову руку.

— Пане підхорунжий, зробимо, як він каже. Бачив я Кошового в таких ситуаціях. Чудний, майже божевільний. Дурне робить, та не відступить.

Скривившись й демонструючи тим самим — робить усе проти волі, той опустив револьвер, навіть відступив на крок назад. Старшина своєю чергою перемістився ближче до дверей, знову заступивши шлях до виходу.

— Тепер пустіть Шацького — і я дам вам піти, — мовив Клим до того, хто назвав себе Гірняком.

— Спершу домовтеся зі своїм товариством, — кинув той з-за спини Шацького.

— Самі бачите — поки домовляюся. Мене слухають.

— Нікуди ти звідси не підеш! — озвався Арсенич.

— Ось бачите! Ви ж не відповідаєте за власні слова, пане Кошовий!

Клим повернувся до стрільців:

— Панове, щойно на ваших очах я викрив особу, яка вбила двох своїми руками й майстерно, віртуозно спланувала вбивство вашого побратима. Думаю, це дає вам усі підстави повірити мені. Ми дозволимо йому піти з цієї кімнати. Далеко він усе одно не втече, але одне життя ми врятуємо. До того ж я не просто так відпускаю його, а даю тимчасову — підкреслюю, тимчасову! — свободу в обмін на кілька потрібних мені відповідей. Я можу домовитися з вами, панове?

Снігур гмикнув, та промовчав. Арсенич переступив із ноги на ногу, знизав плечима.

— З нас двох підхорунжий старший, — мовив нарешті.

— Згадали нарешті, товаришу старшино, — буркнув. — Робіть, що мусите, пане Кошовий. Але відповідати будете хоч як.

— Дякую, — вирвалося в Клима, та нічого не встиг сказати — Баламут і тут випередив:

— Як ви здогадалися, пане Кошовий? Ви мудрагель, я начуваний про це, але щоб отак…

— Признатися чесно, дарма мене вважають мудрим, — гмикнув Клим. — Мусив здогадатися раніше, принаймні запідозрити когось із вас. Був неуважним, не відразу взяв до уваги важливі факти. Коли ви, Гірняк чи як вас там насправді, зустріли Снігура біля моєї контори на Шевській, обоє поводилися, мов незнайомці. Ба більше, ви поквапилися піти геть чимшвидше, придумавши якийсь незначний привід. Спершу я думав — то у вас щось особисте з нашим надміру активним паном Громнишиним. Уже потім звернув увагу: він при мені й, відповідно, при підхорунжому, не називав вас на прізвище. Знаю пана Василя давно й добре. То його така манера — обезличувати для себе тих, кого зневажає. Це вже потім, заднім числом, коли все про вас розкрилося, я зрозумів: оті ваші публікації в «Українському слові», котрі ви називали гострими й